48.5

Еліріан стояла нерухомо, мов вирізьблена з каменю, хоча всередині її розривало на частини. Суд над нею зник, розчинився, перетворився на тло для чогось значно страшнішого й масштабнішого — абсурдного перевороту влади, що розгорталася просто перед очима.

Її ім’я. Її доля. Її вирок. Усе це раптом стало дрібницею.

Вона мала б зітхнути з полегшенням — але не змогла. Мала б радіти, що про напівкровку забули, захоплені новою загрозою, новими страхами, новими обіцянками. Та серце стискалося не від полегшення — від страху. Не за себе. За Дарілея.

Тепер вона знала. Не здогадувалася, не припускала — знала з тією болючою ясністю, що приходить запізно. Він мав до неї почуття. Глибокі. Справжні. Не сховані за словами, а доведені вчинками, від яких хиталися самі підвалини держави.

Він поставив під удар усе: власне ім’я, право на трон, довіру народу. Виступив проти ради, традицій і страху століть. І все це — заради неї.

Через неї він тепер стояв на краю.

Сором стиснув груди сильніше за будь-які кайдани. Вона була холодною. Різкою. Жорсткою — не зі злості, а просто щоб вижити. Відштовхнути першою, аби не дати вдарити.

І тепер це усвідомлення боліло більше, ніж будь-який вирок. Чи мала вона право на його почуття, якщо навіть не наважилася в них повірити?

А що тепер буде з ним?

Новий претендент із фіалковими очима стояв у залі, мов жива загроза самому устрою світу. Такого не траплялося ніколи, принаймні вона не знайла й незустрічала навіть у літописах. Два благословенні. Дві волі предків. Два шляхи, що не могли співіснувати.

І з холодною ясністю вона зрозуміла: Дарілей тепер у небезпеці не меншій, ніж вона сама ще годину тому. Можливо — у більшій.

Внутрішній поштовх змусив її здригнутися всім тілом. Вперше за весь час вона дозволила собі відчайдушне бажання — зустрітися з ним поглядом. Хоч на мить. Хоч на один подих. Їй не потрібні були слова чи пояснення. Лише погляд — як беззвучний крик, як спроба сказати те, що вона так довго замикала в собі: я бачу тебе. Я вдячна. Я… теж не байдужа.

Вона шукала його обличчя, вдивлялася в холодну, зосереджену постать. Серце билося так сильно, що здавалося — ось-ось видасть її зрадливим стуком.

Їй здавалося: якщо їхні очі зустрінуться, вона зможе передати все — провину, ніжність, страх за нього. Усе те, що ховала за крижаною відстороненістю та різкими словами.

Але Дарілей не дивився на неї.

Його погляд був прикутий до Лефіра. Напружений. Пильний. Готовий до втрат. До кінця. У цю мить він був спадкоємцем, воїном, сином короля — ким завгодно, але не чоловіком, що шукає відповіді в очах дівчини, заради якої поставив під загрозу все.

І щось у ній обірвалося.

Усвідомлення прийшло повільно, мов крижана вода, що заповнює легені: може бути вже надто пізно. Може, він так і не дізнається. Не дізнається, що її почуття до нього — сильні, глибокі, беззаперечні. Що її холод був не байдужістю, а страхом втратити останній захист.

Її пальці ледь тремтіли, та вона не мала права простягнути руку. Не могла покликати. Не могла навіть прошепотіти його ім’я. Вона стояла серед сотень — і була безмежно самотньою.

І найболючішим було навіть не те, що він міг утратити трон. А те, що він міг піти, так і не дізнавшись, що давно вже оселився в її серці.

Та їй не довелося довго тонути в провині й страху. Як і всім іншим у залі.

Напруга досягла межі. Повітря стало важким, густим, наче перед вибухом. Кожен подих різав легені, кожен погляд був наповнений очікуванням неминучого — не вироку, не рішення, а перелому, після якого світ уже не стане колишнім.

Король першим оговтався від шоку.

Він повільно випростався, з тією стриманою величчю, що не потребувала жестів чи підвищеного голосу. Його постать знову стала монолітом — незламним, холодним, королівським. Фіалкові очі втратили тінь сумніву, в них залишилася лише влада.

— Ми завжди були вірні традиціям і волі духів предків, — заговорив він рівно, чітко, так, як говорять ті, кого звикли слухати. — Подібне не траплялося раніше. Як і мій син, Лефір із незламного роду Рафаліс, отримав благословення. Духи предків не помиляються. Але існування двох спадкоємців одночасно — неможливе.

Він зробив паузу, дозволяючи словам прорости страхом у серцях присутніх.

— І я цього не заперечую.

У залі здійнявся гул. Хтось затамував подих. Хтось уперше дозволив собі повірити, що король відступає.

Дерміон Ельмонте зробив крок уперед, уже готуючись перехопити мить.

— Саме так, Ваша Величносте, — почав він із прихованим тріумфом. — Ви визнаєте волю предків і…

— Я визнаю лише те, — король урвав його спокійно, але так, що голос радника обірвався на півслові, — що духи не помиляються.

Він замовк. І ця тиша була гіршою за будь-що.

Більшість у залі схвально зашепотіли. Обережно. Невпевнено. Але з надією.

— Їхня воля беззаперечна, — продовжив король. — У непевні часи вони не дають готових відповідей. Вони випробовують, щоб настановити на істинний шлях. Дарілей із благородного роду Лесарі пройшов ритуал і отримав благословення. Чи ти, Дерміоне, насмілюєшся піддати сумніву вибір предків? Назвавши їхнє рішення хибним?

Погляди враз звернулися до радника.

Дерміон мовчки стиснув щелепи. Він не міг заперечити — це означало б зруйнувати власну промову, власну гру.

— Тоді він був гідним, — нарешті озвався він, кожне слово — мов через зуби. — Але не тепер — він утратив їхню прихильність. Інакше як пояснити появу Лефіра?

— Його поява необхідна, щоб випробувати, — відповів король твердо, не відводячи погляду. А тоді підняв очі до зали, охопивши всіх одразу. — Щоб виявити й утвердити істинну силу, істинну волю, істинне право. Обидва мають пройти випробування. І лише достойний отримає перемогу й престол.

На мить здалося, що зал завмер.

— А негідний помре, — раптово додав Дерміон. — Два благословенні не можуть існувати в одному світі.

Його усмішка була тонкою, майже непомітною. Але в ній було занадто багато обіцянки.