48.4

Лауріель вдихнула глибше, ніж зазвичай. Ледь помітно. Лише той, хто дивився уважно, помітив би, як напружилися її плечі. Але вона швидко повернула собі контроль — випросталася, на її обличчі знову з’явився знайомий вираз стриманого співчуття.

— Саме тому я й говорю, — озвалася вона м’якше, ніж раніше, майже з болем. — Ми всі бачимо, що принц став жертвою. Він не винен у тому, що на нього вплинули. Його серце благородне — і саме цим скористалася нечистокровка.

Вона зробила крок уперед, ніби прагнула стати між Дарілеєм і залом.

— Це можна зупинити, — продовжила Лауріель. — Усе ще можна виправити. Позбутися джерела викривлення — і влада отямиться. Народ заспокоїться. Баланс буде відновлений. Іктаріс — врятований.

У залі знову здійнявся гул — цього разу схвальніший. Слова «баланс» і «порятунок» лягали на страхи, як цілющі ліки на рани.

Але радник у зеленій мантії не сів.

Дерміон Ельмонте повільно повернув голову до Лауріель. Його погляд був холодний, майже втомлений.

— Ні, леді, — мовив він рівно. — Ви плутаєте причину й наслідок.

Гомін трохи стих.

— Нечистокровка, — він не поглянув на Еліріан, ніби вона була тут зайвою, — не створила цю кризу. Вона лише оголила її. Те, що зараз відбувається, — не результат її існування. Це наслідок років слабких рішень, страху втратити контроль і влади, яка давно боїться власної тіні.

Залою прокотилося обурене шепотіння.

— Ви говорите про отямлення влади, — продовжив Дерміон. — Але влада, яка тримається лише на показовій справедливості, вже мертва. Вона просто ще не знає про це.

Король напружився. Його постать стала ще прямішою.

— Обережніше, Дерміоне Ельмонте, — мовив він тихо. — Ти переходиш межу.

Але радник не здригнувся від погрози.

— Я знаю, Ваша Величносте, — відповів він рівним голосом. — Саме тому й говорю відкрито.

Він повернувся до залу.

— Кров роду Лесарі порідшала, — промовив він уже голосніше. — Її сила більше не тримає народ. Предки благословляють тих, хто здатен вести. А не тих, хто ховається за іменем і традиціями.

Цього разу вибух обурення був справжнім. Хтось підхопився з місця. Хтось вигукнув ім’я короля. Хтось — «зрада».

Король заговорив знову — стримано, але в кожному слові відчувалася загроза.

— Ти при здоровому глузді? — спитав він. — Ти щойно поставив під сумнів волю предків. Саму основу нашої держави.

Дерміон не відвів погляду. Навпаки — в його очах з’явилося щось схоже на полегшення. Він ледь усміхнувся — не зухвало, а так, ніби чекав саме цих слів.

— Воля предків — не застиглий камінь. Вона рухається разом із силою. І якщо вона більше не з вами… значить, час зробити те, чого ви боїтеся найбільше.

У залі стало моторошно тихо.

І в цій тиші — ніби за знаком — важкі різьблені двері розчинилися.

Скрип пролунав надто гучно, різонувши слух, мов лезо.

До зали увійшов ельф.

Високий. Прямий, як клинок, що ніколи не знав сумніву. Темне волосся спадало на плечі без жодної прикраси, підкреслюючи різкі, вольові риси обличчя. Погляд його був холодний і зосереджений, у поставі — впевненість того, хто звик не питати дозволу, а брати відповідальність. Від нього віяло силою. Не показною — глибинною, зібраною, небезпечною.

(Лефір з незламного роду Рафаліс)

Але завмерли не через це.

Коли він підняв голову, світло кристалів відбилося в його очах — і зал немов видихнув разом.

Фіалкові.

Той самий відтінок, що палав у погляді короля. Той самий, що носив наслідний принц.

Колір благословення.

Подарований колір тим, кого духи предків визнають гідними вести народ — або знищують у полум’ї, якщо серце просочене лихими помислами.

Хтось тихо видихнув ім’я духів. Хтось інстинктивно зробив крок назад. Кілька радників поблідли, ніби земля під ними зникла.

Король повільно опустив руку, якою ще мить тому тримався за підлокітник трону.

— Це… неможливо, — прошепотів він. Голос уперше зрадив його. — Цього не може бути…

Його сила похитнулася — ледь відчутно, але цього вистачило, щоб Дерміон Ельмонте всміхнувся.

Радник зробив крок уперед. Тепер його постать здавалася ще впевненішою, майже тріумфальною. Він кинув на короля зверхній погляд — не як підлеглий, а як той, хто більше не визнає над собою влади.

— Як бачите, — заговорив він гучно, і його голос рознісся залою, — це не випадковість. Духи предків бачать більше, ніж ми. Вони не мовчать. Вони відповідають.

Він жестом вказав на новоприбулого.

— Коли народ стоїть на межі загибелі, коли стара кров більше не тримає лад… духи посилають нового правителя. Сильнішого. Гіднішого. Того, хто здатен вести, а не вагатися.

У залі запанувала розгубленість. Шок. Страх. Захоплення.

Такого не траплялося ніколи.

Кілька благословенних одночасно.

Кілька претендентів на трон.

Світ, у якому все було чітко визначено, раптом розколовся навпіл.

— Що тепер?.. — прошепотів хтось із знаті.

Слова Дерміона лягали на цей хаос, мов насіння у добре підготовлений ґрунт.

— Це знак, — продовжив він із новим запалом. — Духи не залишили нас на призволяще. Вони простягнули руку. І від нас залежить, чи ми її приймемо.

Його голос звучав переконливо. Небезпечно переконливо.

Ніби й справді самі предки ступили в зал разом із цим ельфом — щоб забрати владу й вирішити долю не тільки Іктаріса, а усіх ельфійських земель. Тут і зараз.

Кроки нового обраного були чіткі, впевнені — кожен лунав у тиші, мов удар серця. Він не кланявся. Не шукав погляду короля. Не озирався на раду. Наче сама зала була лише сценою, а він — тим, кого чекали.

Коли він заговорив, голос його був глибокий, рівний, позбавлений найменшої тіні сумніву.

— Величний ельфійський народе, — мовив він, і це прозвучало не як звертання, а як воління. — Я Лефір з незламного роду Рафаліс — могутнього й древнього. Я не прийшов сюди по милість. І не по трон. Я прийшов по правду.