48.3

Лауріель підвелася повільно, майже урочисто. Її рухи були м’які, вивірені, а обличчя — сповнене співчуття, ніби вона піднімалася не звинувачувати, а рятувати.

— Я розумію ваш запал, Ваша Світлосте, — почала вона тихим, теплим голосом, звертаючись до принца. — І мені боляче бачити, як ви самі цього не усвідомлюєте.

Вона зробила крок уперед, так, щоб її чули всі.

— Саме так і звучать слова підкореного, — м’яко, але чітко промовила Лауріель. — Того, чия воля вже не належить йому самому.

У залі знову здійнявся шепіт.

— Ви кажете, що не зачаровані, — продовжила вона. — Але дозвольте нагадати присутнім, що саме ви говорили на терміновій нараді, коли напівкровка вперше проявила свою силу.

Лауріель повернула голову до радників.

— Ви пам’ятаєте, як він кричав? Як кидав виклик раді, традиціям, самому устрою нашої держави, захищаючи її? Як відкрито заявив, що поставить власні почуття до напівкровки вище обов’язку перед народом?

Її погляд ковзнув назад до Дарілея. 

М'яз на його обличчі ледь помітно сіпнувся та він утримав вираз спокійним, більше жодного прояву емоцій. Він перебував на тонкому льоду — єдине невірне слово могло зламати поверхню. Лауріель обертала будь-які його слова проти нього ж самого. І жодні доводи тепер не спрацюють. А виправдання зроблять ще гірше.

— Хіба це не було першим знаком? — тихо запитала вона. — Хіба при здоровому глузді хтось ставив би почуття вище волі радників, вище благополуччя власного народу?

У грудях Еліріан щось болісно здригнулося.

«Почуття... до мене?»

Отже… це було з самого початку. Не флірт від нудьги. Не випадковий порив. Те, у що вона не наважувалася вірити...

Він справді виступив проти них усіх. Тоді, коли вона гадала, що була сама. Коли весь народ уже був готовий винести вирок — він єдиний не відступив. Бо мав почуття...

Не з обережності. Не з розрахунку. Наосліп. Проти всіх.

Її пальці похололи.

Він ризикував майбутнім. Власним ім’ям. А вона… вона навіть не мала сміливості повірити, що хтось здатен обрати її добровільно, дізнавшись про справжнє походження.

І, можливо — лише можливо, — він досі щось відчуває до неї. Те, що вона так старанно відштовхувала, заперечувала й переконувала себе вважати власною вигадкою.

Гіркота обпекла горло.

Еліріан опустила очі лише на мить — не з сорому. З болю. Бо усвідомлення було нестерпним: його захист міг коштувати йому всього. А її життя, навіть врятоване, могло стати його падінням. Падінням того, до кого вона так старанно намагалася приховати почуття глибоко всередині. Але він все одно не відступав.

Еліріан стиснула пальці, не дозволяючи цій слабкості прорости. Зараз це могло коштувати йому всього. І їй — також.

У залі запанувала напружена тиша. Цього разу інша — важка, задумлива. Дехто справді почав переосмислювати почуте.

Але Лауріель не зупинилася.

— І це ще не все, — її голос трохи потемнів. — Принц — не єдиний, кого торкнувся вплив напівкровки. Я бачила це на власні очі. Вона зачаровує всіх чоловіків, які перебувають поруч із нею. Підкорює їхню волю. Використовує їхню прихильність задля власної вигоди.

Погляди в залі мимоволі ковзнули до Вельрана, до тих, хто стояв ближче до Еліріан.

— Ви переходите межу, — голос короля був рівний, але важкий. — Ім’я спадкоємця престолу не може бути предметом безпідставних підозр.

Лауріель негайно схилила голову.

— Ваша Величносте, — шанобливо мовила вона, — я не маю наміру зневажати принца. Навпаки. Я говорю це саме тому, що турбуюся про нього. Про народ. Про майбутнє ельфійських земель.

Вона знову випросталася.

— Чари напівкровки затьмарили його зір. Він не бачить істини. Не бачить, хто справді гідний стояти поруч із ним. Я ж готова озвучувати цю неприємну правду. Навіть якщо за це мене зненавидять.

Її голос набув піднесеного, майже жертовного тону.

— Я готова піти проти волі принца. Проти настроїв. Навіть проти влади, якщо вона намагається приховати цю потворну брехню, прикриваючись зручними словами про милосердя.

Лауріель розвела руки, ніби обіймаючи зал.

— Бо на кону — виживання нашого народу. Майбутнє ельфів. І щоб його врятувати, ми мусимо позбутися джерела загрози. Напівкровки.

У залі прокотилася хвиля збуджених голосів.

— Вона смілива…

— Ось хто насправді думає про народ…

— Хтось має сказати це вголос…

Дехто кивав. Хтось дивився на Лауріель із новою повагою. Її слова, сповнені пафосу й удаваної самопожертви, знаходили відгук.

Еліріан стояла нерухомо, відчуваючи, як ґрунт під ногами повільно, але невблаганно починає хитатися. Вона бачила це ясно: Лауріель майже перемогла.

Саме в цю мить із рядів радників повільно підвівся ельф у темно-зеленій мантії зі срібною застібкою у формі листка — знак стародавнього дому Ельмонте, чий голос зважували не разом із іншими, а окремо. У залі миттєво стихло. Навіть ті, хто ще мить тому схвально шепотів ім’я Лауріель, насторожено випрямилися.

Він заговорив рівно, без емоцій — і від того його слова різали ще гостріше.

— Народ ельфів переживає важкі часи. І саме тут і зараз ми вирішуємо його долю. Чи він захлинеться у власному страхові, хаосі й крові… чи вистоїть і розквітне.

Він обвів поглядом залу, ніби зважуючи кожного.

— Ви всі чули слова короля й принца. Ви всі чули леді Лауріель. Але скажіть мені: як інші народи сприймуть будь-яке рішення, окрім страти напівкровки? Прикриватися тим, що всі правителі це прийняли — звучить як слабкість. Як вагання. Як ознака того, що наша влада більше не здатна тримати лад.

Хтось у залі кивнув. Хтось стиха видихнув.

— Якщо король вагається, — продовжив радник, — якщо спадкоємець відкрито визнає, що ставить почуття вище за обов’язок… якщо ходять чутки про чари й підкорену волю… то чи мають такі правителі вести наш народ? Вони не врятують нас. Вони погублять нас усіх.

Його слова зависли в повітрі, мов вирок.

Король підвівся.