48.2

У залі здійнявся вибух голосів: обурення, хвилювання, недовіра. Шум невпинно наростав — цього разу інший, нервовіший, ніби лавина, що зносить усе на своєму шляху.

— Шторм вирує століттями…

— Його не приборкали навіть стародавні…

— Це сміливі мрії, а не план…

— І через це ламати традиції?..

Голоси звучали обережно, спочатку майже шепотом, але їх ставало дедалі більше. І з кожним подихом вони ставали все голосніші. Сумнів розповзався, мов тріщина по кришталю: спершу ледь помітна, а потім — усе ширша.

Як можна вгамувати стихію, що пережила покоління? Як можна будувати майбутнє на настільки хиткій надії? І чи не надто дорогою ціною платять за примарну обіцянку змін?

Королю це не сподобалося.

Він не підвищив голосу. Не гримнув. Не потребував цього.

Достатньо було одного повільного руху руки — і зал стих, мовби хтось перерізав струну. Погляд короля став важким, холодним, таким, що нагадував усім: влада тут — не предмет для дискусій.

— У цьому залі, — промовив він рівно, з крижаною чіткістю, — не ставлять під сумнів слова короля ельфів, обраного духами предків — Елувана з благородного роду Лесарі.

Тиша стиснулася.

— Але я поясню, — продовжив він. — Щоб не лишати місця чуткам і страхам. Приборкати магічний шторм узялася леді Аміра.

Ім’я впало в залу, як камінь у воду.

Хтось завмер. Хтось перезирнувся. Хтось тихо втягнув повітря.

— Гадаю, багатьом із вас ім'я знайоме, — додав король. — Її сила не потребує доведень. Вона вже захистила Іктаріс від руйнівного впливу шторму. І наслідний принц особисто став свідком цього.

Кілька поглядів мимоволі звернулися до Дарілея.

Принц не дозволив собі здригнутися, хоча шрам, отриманий у той день, зрадницьки занив на плечі при згадці тих подій.

Напруга в залі трохи спала. Не зникла — але вляглася, наче звір, якого на мить заспокоїли знайомим голосом.

Та цього було недостатньо.

— Навіть якщо так...

— Це не знімає загрози…

— Ми говоримо про напівкровку…

І ось тоді голоси змінили тон. Вони вже не сумнівалися — вони вимагали.

— Вона небезпечна!

— Відьма! Доки вона існує — ми не знатимемо спокою!

— Її сила неприродна!

— Вона підкорила собі волю наслідного принца!

З кожним словом звинувачення ставали все сміливішими — і водночас абсурднішими.

— Через неї інші народи втратили довіру до ельфів!

— Вона занурила Іктаріс у хаос!

— Вона — іскра розбрату!

Еліріан слухала — і не вірила.

Її звинувачували в речах, про які вона ніколи не чула. Приписували наміри, яких вона не мала. Малювали з неї істоту, здатну керувати волею принца, хитру, підступну, майже демонічну.

«Це… про мене?»

На мить її охопив холодний, щемкий шок. Не страх — щось гірше. Усвідомлення того, як легко натовп створює чудовисько, коли йому страшно.

Вона мимоволі стиснула пальці. 

«Мої виправдання й заперечення лише ще більше спровокують їх й потонуть у загальному крику паніки. Я — лише зручна форма для їхнього страху, — зрозуміла вона. — Не жінка. Не ельфійка. Символ. Мішень.»

І чим більше вони говорили, тим ясніше ставало:
це слухання ніколи не було про правду.

Під гучні вигуки обвинувачень вперед вийшов наслідний принц.

Дарілей не поспішав. Його кроки були рівні, виважені — жодного поспіху, жодного сумніву. Він зупинився так, щоб його бачили всі: радники, знать, делегати, ті, хто щойно з таким завзяттям ліпив із напівкровки чудовисько.

— Досить, — сказав він спокійно.

І цього вистачило.

Не гучність змусила залу замовкнути, а впевненість у його голосі — холодна, чітка, без жодної тріщини.

— Я не дозволю лунати безпідставним звинуваченням і поширюватися вигадкам та чуткам, породженим страхом перед невідомим. Ви не можете без жодних доказів вирішувати її долю.

Рядами пройшлася хвиля обурення та він не дав їй вирости.

— Ви стверджуєте, — продовжив принц, — що я перебуваю під чарами. Що моя воля зламана. Що я — маріонетка в руках «небезпечної істоти».

Його погляд ковзнув по рядах, не зупиняючись ні на кому конкретно, але торкаючись усіх одразу.

— Подивіться на мене. Я стою тут. Думаю ясно. Говорю сам за себе. Я — наслідний принц ельфійського народу. І я не підвладний жодним чарам. Ані реальним. Ані тим, що народилися з вашого страху.

Дехто напружено стиснув губи. Хтось відвів погляд.

— Якщо хтось і досі сумнівається у моїй здатності мислити тверезо, — Дарілей злегка підвів підборіддя, — я нагадаю про перемовини з друїдами. Перемовини, які я вів особисто. Без підказок. Без «впливів». І які завершилися угодою, вигідною для ельфійського народу: постачанням рідкісних зіль за зниженою ціною.

У залі знову пройшла хвиля шепоту — вже іншого тону.

— Скажіть мені, — спокійно додав він, — чи займався б «зачарований принц» справами держави? Та ще й настільки успішно?

Він зробив паузу, даючи словам осісти.

— Чутки — це зручна зброя. Але вони не замінять фактів.

Дарілей повернувся на своє місце поруч із королем. Його спина була прямою. Непохитною.

І лише тепер Еліріан усвідомила, що дивиться на нього інакше.

«Він… захищає мене?»

Не натяками. Не півсловами. Відкрито. Перед усім двором. Всупереч традиціям, настроям, небезпечній течії, що могла легко змити й його самого.

Її серце боляче стиснулося.

«Навіщо? — спалахнула думка. — Чому ти це робиш?»

Вона не встигла знайти відповіді, коли в тиші пролунав ще один голос.

— Я також маю що сказати. Мене звуть Вельран Тарн. 

Вельран ступив уперед. В залі зашепотіли. Здивовані й часом розгублені погляди звернулися на нього.

Він досі стояв поруч із Еліріан мовчазною тінню, і, можливо, саме тому його рух привернув таку увагу. Генерал. Колишній. Той, хто давно полишив двір. Але його ім'я тут ще пам'ятали. Його слово мало вагу — навіть тепер.

— Я провів з Еліріан достатньо часу, — заговорив він рівно. — Бачив її не на підвищенні й не за ґратами. Бачив у дорозі. У бою. У момент, коли вибір стояв між власним життям і життям інших.