48.1 слухання

Коридори темниці відлунювали кроками варти. Метал дзенькотів глухо, мов удари по порожній бочці. Коли двері камери відчинилися, повітря здригнулося — не від руху, від передчуття.

— Виходьте.

Еліріан підвелася без поспіху, поправила одяг і вийшла з холодною незворушністю. Ніби її кликали не на слухання, а на давно призначену зустріч. Браслети-кайдани на зап’ястях холодили шкіру, але вона не дозволила собі ані здригнутися, ані опустити очі.

Вельран рушив поруч. Не попереду — не позаду. Пліч-о-пліч. Його обличчя було кам’яним: жодного зайвого руху, жодного нервового напруження. Тільки зосереджена тиша.

Їх вели довго — сходами вгору, галереями, через арки, де світло падало з високих вікон різкими смугами. З кожним кроком повітря ставало густішим, важчим. Тут уже не пахло сирістю — тут пахло владою, страхом і нетерпінням.

Двері великої зали відчинилися.

Шум вдарив одразу — гул голосів, шепіт, шелест дорогих тканин, дзенькіт прикрас. І тиша, що накотилася хвилею, коли вони ступили всередину.

Зала була величною й безжальною. Високі склепіння, колони, різьблені балкони, прапори родів. На підвищенні — трон. Король сидів рівно, непорушно, немов частина самої зали. Поруч — принц Дарілей. Напружений, зосереджений, з поглядом, який він не зводив з неї від першої ж миті.

Радники корони, делегати інших народів, воєначальники, ельфійська знать — надто багато облич. Надто багато очей.

І всі вони дивилися на неї.

Ненависть. Страх. Презирство. Відраза. Цікавість — холодна, хижа. Вона відчувала це фізично, наче сотні крижаних пальців торкалися її шкіри, пепевіряли її витримку, вишукували слабке місце.

Еліріан зупинилася в центрі зали.

Вона не опустила голови. Нехай навіть одна проти всіх. Вона витримає.

Її вчили з дитинства: гідність — не прикраса. Це останній щит, коли з тебе знімають усе інше. І вона тримала його міцно. Спина рівна. Плечі розправлені. Погляд — прямий, відкритий, гордий. Вона дивилася в очі тим, хто вже виніс їй вирок у думках. Дивилася так, ніби саме вони мали виправдовуватися перед нею.

Поруч стояв Вельран. Мов тінь, що не відкидає світла, але й не зникає. Його присутність не кричала — вона тримала. Він не демонстрував виклику, не шукав підтримки в залі. Його холодна зосередженість була мовчазною обіцянкою: він тут, поряд. І ніхто цього не змінить.

На мить здавалося, що сама зала затамувала подих.

Король підвівся повільно, без поспіху — так, ніби сам час підкорявся його рухам. Зала стихла не одразу: шепіт ще ковзав рядами, мов хвиля, що ніяк не хотіла вщухнути. Але варто було йому випростатися повністю — і навіть повітря, здавалося, завмерло.

Його голос пролунав рівно, глибоко, заповнюючи простір без потреби в крику.

— Ми живемо у непрості часи, — мовив він. — У часи випробування нашої сили. Нашого духу. Нашої єдності.

Погляд короля ковзнув по залі, затримуючись на обличчях — уважний, зважений, такий, що кожен відчував: ці слова звернені саме до нього.

— Тривога охопила наші землі, Іктаріс. Вона пронизує наші доми, наші роди, наші серця. І це зрозуміло. Страх завжди приходить тоді, коли світ стоїть на порозі змін. Але якщо ми дозволимо емоціям керувати нами — ми втратимо більше, ніж здобудемо.

У залі прокотилися схвальні вигуки. Хтось різко кинув:

— Без зволікань! Стратити нечистокровну!

Інші підхопили — уривчасто, збуджено. Для декого слова короля вже стали дозволом.

Еліріан не ворухнулася. Її підборіддя залишалося високо піднятим. Поруч Вельран ледь помітно напружився — не рухом, а присутністю, наче тінь стала густішою.

Король повільно підняв руку. Жодного слова. Один єдиний жест. Зала стихла так різко, ніби хтось обірвав звук.

— Наші традиції, — продовжив він, коли тиша стала майже відчутною, — здавніх-давен були суворими й непохитними. Напівкровки… — він зробив паузу, дозволяючи слову вкорінитися, — вважалися порушенням природного порядку. Блюзнірством. І покарання за це було однозначним: смерть. Не лише для них, а й для роду, що наважився на таку зневагу до законів предків.

Зала знову зашуміла — схвильовано, злісно, нетерпляче.

Король лише підняв погляд. Цього виявилося достатньо, щоб всіх вгамувати.

— Але часи, — вимовив він твердо, — вимагають гнучкості.

Кілька ельфів у перших рядах обмінялися напруженими поглядами. Хтось стиснув губи, хтось — кулаки.

— Ви всі знаєте, — продовжив король, — вічний магічний шторм, що невпинно вирує біля берегів Андали. Століттями він відрізає нас від інших земель. Століттями він наша межа. Наш захист… і наша в’язниця. А віднедавна ще й смертельна загроза.

Він повільно пройшовся поглядом по залі.

— Та невдовзі шторм буде приборканий. І шлях до інших земель відкриється. Світ знову побачить Андалу. І ми — світ.

У залі запанувала напружена тиша.

— Ми повинні берегти наші традиції, — наголосив король. — Так. Але якщо ми прагнемо нових союзів, якщо хочемо зміцнити кордони, примножити силу нашої держави й повести її до процвітання — ми маємо показати себе як народ розумний і далекоглядний. А не як кровожерливих дикунів, що застрягли в минулому й бояться кожної іскри інакшості.

Дехто знатно скривився. Дехто — задумався.

— Саме тому, — король зробив акцент на кожному слові, — на останньому зібранні Великої ради правителів народів Андали було ухвалено одностайне рішення: скасувати смертні вироки для напівкровок.

«Скасувати смертні вироки для напівкровок?»

На мить незворушна маска Еліріан дала тріщину.

Не зовні — ні. Лише всередині, там, де вона дозволяла собі бути живою.

«Страти... не буде?»

Думка промайнула гостро, майже боляче. Як подих після довгого занурення під воду. У грудях ледь тьмяно спалахнула крихка іскра — не радість, не полегшення, а щось небезпечніше. Надія.

«Житиму.»

Це слово було дивно важким. Вона не сміла втримати його надовго.