46 воля Короля

Впевненими кроками Дарілей рушив коридорами палацу, не дозволяючи собі ані сповільнитися, ані засумніватися. Лють і рішучість тримали його рівно. Він мусив говорити з королем. Негайно.

Двері тронної зали відчинилися без зайвих церемоній.

Король сидів на підвищенні, суворий та невблаганний, як сама доля. Його погляд був похмурий, уважний — такий, що вмів одночасно зважувати й судити. Поряд стояли радники з сувоями й доповідали про стан речей.

— Ваша Величносте, — Дарілей схилив голову рівно настільки, скільки вимагав етикет. Не більше.

— Принце, — відгукнувся король стримано. 

Повітря в залі було важким, наче тут уже відбулася суперечка — і вона чекала лише на продовження. 

Король зробив короткий жест. І всі присутні швидко вклонившись, полишили залу. Всього за єдиним помахом його руки. Відразу відчувалася беззаперечна влада короля.

Дарілей напружився, але відступати не збирався. Його рішучість була непохитною. Хай там що, він йтиме до кінця.

— Я чув, що перемовини з друїдами пройшли успішно, — мовив король, не змінюючи холодного сухого тону, коли вони з принцом лишилися сам на сам, — І що ти дозволив собі більше, ніж просто дипломатію. Але результат… результат мене задовольнив.

— Я виконав те, що було потрібно для корони, — рівно відповів Дарілей. — Саме тому я тут.

Король ледь примружився.

— Слухаю.

— Я щойно був у темниці — голос принца став твердішим. — І хочу знати, з якої причини леді Еліріан Тірвен досі утримують під вартою.

Дарілей дивився прямо у вічі королю.

— Я бачив умови, в яких її тримають, — додав він. — І бачив, з якою впевненістю там говорять іменем корони. Так, вона напівкровка. Але тобі відомо, що леді Аміра висунула чітку вимогу скасувати смертні вироки для напівкровок. Ти, як і всі інші правитилі, прийняв це. То чому ж вона досі за ґратами?

У залі повисла напружена тиша, що тривала кілька довгих митей. Нарешті король заговорив:

— Ти поспішаєш із висновками. Це рішення ухвалене нещодавно. Воно ще не оголошене публічно. Про нього не знають навіть усі при дворі. Старі звичаї не скасовуються одним наказом, — відрізав король. — Особливо тоді, коли ці звичаї десятиліттями тримали землі у безпеці. Народ не прийме цього так просто.

— Народ ніколи не прийме змін, якщо ми постійно озираємося на страх, — різко відповів Дарілей.

Він на мить прикрив повіки, повертаючи собі стриманість. Тоді знову поглянув на короля, в його очах тепер палав вогонь впертий та непохитний, як і його рішучість.

— Якщо ми триматимемося за застарілі порядки, королівство не піде вперед. Воно загрузне в минулому. У страху. У крові. У тій самій крові, яку ти називаєш традицією, — додав принц тихіше. Але від цього слова боліли більше.

Очі короля потемніли.

— Ти надто вільно говориш, Дарілею, — холодно зауважив він. — Ти — наслідний принц. Перший, хто має дотримуватися звичаїв. Перший, хто має підтримувати традиції. Ти — приклад, — наголосив король. — І приклади не мають права на сумніви. Ані на слабкість. Ані на співчуття.

— Приклад чого? — не стримався Дарілей. — Сліпого підкорення правилам, які давно втратили сенс? Тим що тягнуть нас у прірву?

Король підвівся. Його постать здавалася ще масивнішою, ще важчою.

— Обережніше, — попередив він. — Ти не бачиш усієї картини.

— Тоді покажи мені її, — твердо відповів принц.

Король зробив кілька кроків уперед.

— З Еліріан не все так просто. Вона — не просто звичайна напівкровка. Її ім’я вже у всіх на вустах. Маги й ельфи звинувачують одне одного, прикриваючись нею. Її використовують як символ, як привід для старої ворожнечі. Просто звільнити її й удавати, що нічого не сталося — неможливо.

Дарілей стиснув кулаки.

— Вона — жива істота. Не річ, не привід і не знамено. І якщо корона бачить у ній лише зручний символ, тоді корона сліпа, — різко жбурнов останніми словами в короля.

— Це тільки ти так вважаєш, — відповів король льодяним тоном. — Для народу вона зараз саме символ, а не особистість. І щоб заспокоїти хвилювання, потрібен публічний суд. Відкрите слухання. Якщо цього не зробити, напруга вийде з-під контролю. І тоді проллється кров. Не лише ельфів та магів. Це зачепить й інші народи. Інші кордони.

Він зробив паузу, дивлячись просто в очі синові.

— Я не зміню свого рішення. Еліріан залишиться в темниці до суду. Над нею буде проведено публічне слухання. І я раджу тобі, як батько і як король, — не заступати цю межу.

Тиша після цих слів була важкою, мов камінь.

Дарілей повільно випростався.

— Тоді знай одне, Ваша Величносте, — промовив він низько, стримуючи бурю всередині. — Я не відступлю. І якщо цей суд стане фарсом… я не мовчатиму.

Погляди батька й сина зійшлися — два вогні, що загрожували спалахнути.

— Пам’ятай, з ким говориш, — холодно сказав король.

— Я пам’ятаю, — відповів Дарілей і різко розвернувся. — Саме тому я не мовчатиму.

Двері тронної зали зачинилися за ним гучніше, ніж дозволяв етикет.

І цього разу це було не випадково.