45 омана

Еліріан повільно сповзла на кам’яну підлогу щойно всі пішли, ніби в неї забрали опору зсередини. У грудях стояла порожнеча. Розмова з принцом видушила з неї останні сили — ті, що дивом тримали її на ногах. Вона вичерпалась. Повністю.

— Еліріан… — тихо озвався Вельран, ступивши до неї.

Він нахилився, підхопив її за руки й допоміг сісти на ліжко. Рухи його були обережні, майже відсторонено ніжні. Він помовчав, ніби даючи їй час дихнути.

— Тепер ти стала більше схожою на себе, — нарешті промовив він. — Навіть за ґратами, виснажена… все одно трималася гідно.

Еліріан втомлено провела рукою по обличчю.

— А що мені лишалося? — сухо відказала. — Змиритися й покірно приймати?

Вельран тихо хмикнув.

— Цікаво. Чому ж на заставі я не побачив цього вогню?

Вона опустила голову, видихнула, ніби в ній щойно згасився ще один промінь сил.

— Бо гадала, що так вбережу тебе. Я бачила, що ти готовий зайти надто далеко... а я не хочу, щоб через мене постраждав хтось інший. Це мій шлях. І тільки мій. — Еліріан тихо зітхнула.

Вельран не поспішав щось говорити. Еліріан важко сперлася спиною об сиру стіну.

— Але тут вже просто не було сенсу мовчки зносити отруту Лауріель… Хоча, я навіть не розумію причину її такої ненависті. В мене з нею особистих рахунків немає. Принаймні, я так думала.

Вельран присів поруч, спершись спиною до стіни.

— Ну, судячи з того, як вона дивилася на тебе… ти їй серйозно перейшла дорогу.

Еліріан стомлено зітхнула.

— Можливо. Але сьогодні… вперше в житті я не стримувалась. Не прикривалася завуальованими фразами, як того вимагав етикет при дворі. Сказала все, що думала. Все, що так довго доводилося ковтати. Навіть полегшало трохи. Хоча… — вона гірко пирхнула. — Вона ж теж зовсім не підбирала слів.

— Це я помітив, — озвався Вельран. — Не погано ти її вивела з себе, мушу визнати. В тебе до цого просто талант.

Еліріан скосила на нього погляд.

— Здається, це не надто допомогло моєму становищу.

Вельран промовчав, а потім, задумливо стишуючи голос, заговорив знову:

— Ти й сама не до кінця розумієш, чим їй насолила, так?

— Навіть приблизно, — втомлено відповіла Еліріан. — Я думала, що вона просто… зневажає мене. Але те, що було сьогодні… це була ненависть. Стара. Глибока. Наче я відібрала в неї щось... важливе.

— В ельфійському дворі ненависть завжди має довгий шлях, — тихо сказав Вельран. — Інтриги, родові образи, заздрість… старі рани, які ніхто не лікує. Лауріель схожа на тих, хто не забуває навіть погляд, що колись не сподобався. Тим більше, якщо цей погляд належав «недостойній» у її розумінні.

Еліріан криво всміхнулася.

— Прекрасна їхня вищість. Я завжди її «любила».

Вельран не посміхнувся у відповідь. Його очі потемніли.

— Ти знаєш… — мовив він тихо. — Це одна з причин, чому я полишив двір. Хоча це було дуже давно. Але тут нічого не змінюється. Ті самі ігри. Ті самі ножі в спину. Той самий поділ на гідних і бруд, який має стояти нижче. Той самий холод… той самий страх.

Він на мить замовк, ніби згадуючи щось застаріле, болюче.

— Я не хотів іти таким шляхом. Не хотів стати одним із них. І от… я знову тут. Хоча тепер у камері поряд із тобою. Мабуть, доля має дивне почуття гумору.

Еліріан слабо посміхнулась — втомлено, безсилою тінню колишньої себе.

— Тебе ніхто не змушував оголошувати себе моїм нареченим, — трохи з гіркою насмішкою мовила і тихіше додала, — проте, дякую, що я тут не сама...

Її голос зірвався на останніх словах.

— Інакше я не зміг би тебе захищати, — Вельран ледь помітно торкнувся її плеча — жест підтримки, не більше.

— З принцом… — обережно почав він, але вона різко стиснула долоні.

— Не треба, — перебила тихо, майже шепотом. — Він прийшов не рятувати мене. Не підтримати. Він просто… хотів особисто переконатися, що це дійсно я. А потім — переконатися, що його батько не помилився з вироком.

В її очах блиснуло щось, схоже на біль, але вона відразу ж це придушила.

— Я не хочу про нього говорити.

Тиша впала між ними — не тягуча, а важка. Камера, здавалося, звужувалася, стіни дихали холодом.

Вельран м’яко нахилив голову.

— Як скажеш. Але ти не зламалася. Не сьогодні.

Він помовчав кілька секунд, ніби вагаючись, чи має право питати. Потім зітхнув і заговорив тихіше:

— Коли принц згадав про… нареченого. Про волю твого батька, — він ковзнув поглядом по кам’яній підлозі, а тоді знову на неї. — Це було правдою?

Еліріан повільно відкрила очі.

— До того, як моя сила дала про себе знати, — рівно мовила вона, — батько вже все вирішив. Він збирався видати мене за того, кого сам визнав би «гідним». Без моєї згоди. Просто ще одна угода, загорнута в шлюбний обряд.

Вельран скептично хмикнув.

— Дозволь вгадати… Він сподівався, що шлюб зламає твій характер? Заспокоїть? Втихомирить?

Кутик її вуст ледь здригнувся — майже усмішка.

— Марно сподівався, — сухо відповіла вона. — Мене важко вгамувати. Особливо, коли мене намагаються зробити зручною.

Еліріан заплющила очі, відчула, як груди знову стискає важкий клубок. Вона не знала, чи не зламалася. Їй просто не дали часу впасти.

— Можливо сила пробудилася саме через це... — додала вже майже пошепки.

***

Коли за Дарілеєм зачинилися важкі двері темниці, він не відразу пішов. Стояв нерухомо в напівтемному коридорі, де світло від смолоскипів хиталося на кам’яних стінах, і тільки тоді зрозумів, що ледве дихає. Наче хтось міцно перетиснув груди.

Образ Еліріан і досі стояв перед очима — її крижані слова, погляд без тіні тепла, гострий, як лезо. Та найбільше ранив не тон і не слова, а те, як вона дивилася на того ельфа… на свого «нареченого».

Його кроки відлунювали порожнім коридором, але думки гуділи значно голосніше.

«Наречена… Вона говорила, що батько силуватиме її до цього. Але невже вона підкорилася? Навіть тікаючи? Навіть після всього… після того, що говорила мені останнього разу?»