44.1 темниця

Еліріан сиділа на ліжку, притулившись спиною до холодної стіни, вже не маючи сили підвестися. Порожній погляд упирався в єдину цятку світла — маленьке віконце під самою стелею.

У голові порожнеча — чорна тиша. Думки залишили її, одна за одною згасли, як свічки на вітрі.

Навіщо думати, коли немає більше жодного шансу?

Вона трималася до останнього, стискаючи зуби, проковтуючи біль, відповідаючи впертістю на кожне випробування… Але тепер, у цій задушливій темниці, відчай невблаганно поглинав її. Із кожною хвилиною здавалось, що вона тоне все глибше у ньому.

Вельран сидів осторонь, схилившись, похмурий, заглиблений у власні думки. Не намагався розмовляти — здавалось, навіть слова тут задихнулися б.

Раптом десь угорі грюкнув засув. Скрип дверей підземелля розрізав тишу гостро, різко. У цьому звуці було щось невідворотне — крок суду, який нарешті наздогнав.

Еліріан затримала подих. Чужі кроки пролунали коридором — швидкі, впевнені. Залізо під підошвами лунко відбивало ритм, що стискав груди.

Вони з Вельраном перезирнулися. Жодного слова. Лише напружене мовчання двох, що не знають, чого чекати, але готові до найгіршого.

Постать зупинилась перед ґратами.

Коли тінь ступила в слабке світло, Еліріан різко підвела голову. На мить їй здалось, що вона помиляється — але обличчя було безсумнівним.

Очі розширилися від шоку й нерозуміння.

— Ти?.. — її голос зірвався на шепіт.

Лауріель криво усміхнулася, ковзаючи по ній холодним, зневажливим поглядом.

— Очікувала когось іншого? — її голос капнув отрутою, наче це було для неї звичним.

Еліріан мовчала, навіть не подала виду, що зацікавлена появою Лауріель. Та погляд останньої ковзнув убік — і вона нарешті помітила Вельрана.

— Знайоме лице… — протягнула Лауріель, прищурившись, ніби роздивлялася щось що ніяк не вдавалося зрозуміти. — Хоча, якщо сидиш у камері з такою приблудою, різниці між вами немає. Обоє сміття.

Вона відмахнулась від нього, ніби від комахи, і знову вп’ялася поглядом в Еліріан.

— Швидко ж знову знайшла, перед ким крутити задом, щоб витягнути якусь користь, — її голос набрав їдкої отрути. — Спершу принц, але там пшик. Тепер цей… — вона кивнула в бік Вельрана, — хоча що ще можна чекати від жалюгідної хвойди, як ти?

Еліріан напружилась, але в голосі її звучав холодний спокій:

— Ти справді прийшла сюди лише для того, щоб сипати образами? — вона повільно зиркнула на Лауріель. — Хоча так, тренування не завадить. Ти в них безнадійна.

Вона схрестила руки на грудях, і навіть пепебуваючи за ґратами Еліріан мала більш гідний вигляд, ніж Лауріель. 

Обличчя Лауріель сіпнулося. Вона побіліла, як крейда.

— Я прийшла переконатися, що це таки ти, — холодно видихнула вона, відчуваючи, як втрачає контроль. — І що нарешті отримаєш те, чого давно заслуговуєш.

В її очах спалахнула майже хвороблива насолода.

Еліріан тихо пирхнула, нахиливши голову трохи набік, ніби розглядаючи особливо безглузде видовище.

— Переконатися? — холодно перепитала вона. — Довелося спуститися в підземелля, аби хоч у чомусь упевнитися. Невже твій світ настільки хитається без мене?

Куточок її губ ледь сіпнувся — не усмішка, радше виклик.

Лауріель напружилася, як струна. У погляді спалахнула люта, чиста ненависть.

— Ти сміття, — прошипіла вона. — І завжди ним була. Я лише хочу побачити, як ти падатимеш ще нижче. І, повір, я подбаю, щоб це сталося якомога болісніше.

Еліріан не відвернулась.

— Ти ж уже намагалася, пам’ятаєш? — сухо відказала вона. — Але поки що найнижчий рівень — це ти, бо стоїш тут і витрачаєш свій час, щоби переконати саму себе, що я — ніщо.

Погляд Лауріель різко блиснув. Вона зробила крок ближче до ґрат, схопившись за них так, що пальці побіліли.

— Ти думаєш, я дозволю тобі й далі псувати мені все? — її голос зривався, у ньому вчувалося те, що вона так старанно приховувала завжди — страх. — Ти не мала з’являтися у замку! Не мала привертати до себе увагу! Не мала зачіпати того, що не належить тобі!

— О, то справа все ж у цьому, — Еліріан повільно нахилила голову. — Ти ж так боїшся, що хтось побачить, яка ти порожня. Що твого «величного походження» недостатньо. Що ти ніколи не станеш тим, ким мрієш. І що навіть зі статусом ти все одно — друга роль.

Обличчя Лауріель сіпнулося — удар потрапив точно в ціль.

— Заткнися, — прошипіла вона, але в голосі забракло холодної впевненості.

Еліріан зосереджено вдивлялась у неї крізь ґрати, ніби вони мінялися місцями — і вже Лауріель була замкнена в тісній клітці.

— Чого ж ти хвилюєшся? — глузливо запитала вона. — Ти ж казала, що я нічого не варта. Тобі ж усе одно… чи все-таки ні?

Лауріель різко відступила, зціпивши зуби.

— Не переживай, — вона видихнула через силу. — Ти незабаром дізнаєшся, скільки саме ти варта. І скільки тобі залишилось.

В її голосі з’явилася небезпечна, майже хижа холодність — неначе вона вже бачила той момент.

Еліріан ледь підняла брови.

— Це погроза чи твоє чергове бажання, що ніколи не справдиться?

Лауріель хитнула головою, різко, як від поштовху.

— Ти ще не зрозуміла… — прошепотіла вона з дивним, болісним задоволенням. — Але дуже скоро зрозумієш. І тоді вже не матимеш сил навіть язиком поворухнути.

Її погляд ковзнув по Вельрану, але цього разу — з настороженим презирством.

— І він тобі не допоможе. Ніхто не допоможе. 

Потім Лауріель знов повернулася до Еліріан — повільно, немов смакуючи кожну мить. Її погляд ковзнув по дівчині, гострий, холодний. У цих очах палало щось небезпечне, давно визріле в темряві.

— Подивись навколо, — прошипіла вона так тихо, що слова впали на камінь, мов краплі отрути. — Тепер це твоє місце. Поки я остаточно не позбудуся тебе.

Вона зробила крок ближче — і в цю ж мить за її спиною різко пролунав голос Дарілея:

— Що тут відбувається? Лауріель?

Вона відсахнулась від ґрат так, ніби її обпекли. Лице побіліло, очі метнулися в бік принца. Вона не чула його кроків. Не помітила, як він підійшов. І тепер єдине питання розривало її зсередини: скільки він чув?