44.2

Мить зависла — густа, нерухома. Лауріель стояла, втупившись у принца, і лише тепер зрозуміла, як сильно тремтять у неї руки. Вона стиснула пальці, ховаючи це тремтіння в складках рукава. Серце билося глухо, важко, ніби кожен удар міг видати її з головою.

Дарілей не поспішав відповідати. Його погляд ковзнув по ґратах, по кам’яній підлозі, затримався на обличчі Еліріан. Мовчання тягнулося — надто довго. Лауріель здавалося, що він от-от скаже її слова вголос, повторить їх холодним, рівним тоном.

Але цього не сталося.

Він нічого не чув.

Останні її слова розчинилися у камені, загубилися між подихами, так і не дійшовши до нього. Дарілей не дивився на Лауріель. Узагалі. Ні запитання, ні докору, ні тіні цікавості.

Це було гірше за викриття.

Він просто відвернувся від неї — спокійно, остаточно, ніби її присутність більше не мала жодної ваги. Його плечі напружилися, коли він зробив крок до ґрат, до ув’язненої, і в цьому русі було більше відповіді, ніж у будь-яких словах.

Лауріель лишилася позаду — непомітна, зневажена, викреслена.

Дарілей зосередився лише на Еліріан. І саме в цю мить вона зрозуміла: він обрав. І цей вибір був не на її боці.

Дарілей невідривно дивився на ув'язнену. Його груди стиснулися — він ледь помітно видихнув:

— Еліріан…

Її ім’я, вимовлене ним, пройшлося по нервах, наче оголений дріт. На мить її серце зірвалося з місця, шалено тенькнуло в грудях, сповнене всього того, що вона так старанно душила останні дні: болю, страху, надії, злості, образи… Його голос, знайомий до найменшої інтонації, так близько — надто близько.

Еліріан силою здавила в собі цей удар, посадила всі свої почуття у тісну клітку й захлопнула засув. Вона не мала права відчувати, не мала права показати, як її розриває. Бо він прийшов сюди не за нею. Не через неї.

Він прийшов тому, що мав переконатися: так, бранку спіймано. Так, вирок можна виконувати.

І сліди цих думок обпекли її сильніше за холод камери.

Та Еліріан не ворухнулася. Її обличчя залишалось нерухомим, наче з каменю.

— Враз стільки відвідувачів. Й кожен наступний важливіше попереднього... У мене сьогодні просто свято якесь. Стільки уваги моїй скромній особі, — вимовила рівно, без жодної теплоти.

— Гаразд… Я залишу вас, — спробувала зберегти спокій і хоча б трохи власної гідності Лауріель, та її голос видав тремтіння. Чи то від ненависті до Еліріан, чи то від страху, що принц міг почути більше, ніж треба, але не подав вигляду. А може — від того, як він увірвався сюди, не гаючи ні секунди, щоб швидше побачитися з Еліріан.

Принц не збирався її зупиняти, йому було байдуже до неї. Дарілей лише провів її коротким поглядом — холодним, відчуженим. У ньому не лишилося й тіні колишнього тепла чи хоча б поваги до неї. Її старанна кампанія проти Еліріан, її слова, її отрута… стерли все. Лишився лише лід і відраза.

Коли кроки Лауріель стихли в коридорі, тиша стала надто густою. Дарілей ступив ближче до ґрат, погляд його пом’якшав, наповнився щемкою полегшеною теплотою.

— Еліріан, я…

— Ти прийшов переконатися, що мені тут… комфортно? — перебила вона. Її голос був рівним, але за спокоєм стояв крихкий, гострий, як скло, біль. — Чи, може, вирішив особисто подбати, щоб вирок виконали як належить?

Дарілей здригнувся, ніби вона вдарила по відкритій рані.

— Не смій так думати, — ледве вимовив він. — Я… я докладав усіх зусиль, щоб знайти тебе й захистити. Я боявся за тебе кожної ночі. Я…

— Цікаво, — сухо кинула вона. — Боятися й наказати посадити мене в темницю? В тебе незвичний вияв турботи.

Вона не відводила погляду. Не давала йому ані крихти слабкості. Лише холод і недовіра.

— Це був не я. Ти знаєш, що… — він зупинився, бо відчув, що виправдання зараз зробить лише гірше.

— Знаю? — тихо перепитала вона, нахиливши голову. — Що саме я маю знати, Ваша Світлосте. Окрім того, що лише була черговою розвагою для занудьгувавшого вельможі. І щойно виявилася зіпсованою — сам прийшов щоб втілити вирок аби позбутися небажаних неприємностей.

Дарілей зціпив щелепу, обличчя його потемніло від болю.

— Еліріан… я прийшов не з наказом. Не з вироком. Я… — він ковтнув повітря, голос зрадливо зірвався. — Я прийшов тому, що не міг більше бути бодай мить без знання, що ти жива. Тому, що зрозумів як сильно…

Він зупинився на півслові не всилі вимовити найголовніше, ніби стояв на краю прірви, і щось тягнуло його назад. Погляд принца ковзнув убік — і завмер.

Він помітив тінь другої постаті в камері, досі мовчазної.

— Чому тут... хто це? — його голос потемнів, став глухим, недовірливим.

Дарілей зробив крок ближче до ґрат, примружився, намагаючись вдивитися у обличчя ельфа. А тоді…

Його очі різко розширилися.

— Генерал Вельран Тарн?.. — слова зірвалися з нього так, ніби він сам не повірив їм. — Що за… як ви тут опинилися?! І… чому ви в камері разом з Еліріан?!

Він переводив погляд з одного на іншого — різко, уривчасто, шукаючи бодай якийсь сенс у цій абсурдній картині.

— Я був позбавлений цього звання, Ваша Світлосте, — рівно, буз тіні емоцій відповів Вельран.

Дарілей різко отямився від цих слів.

— Поговоримо в більш затишному місці, — нарешті видихнув принц, немов ухопившись за єдину можливу дію. — Охороно! Випустіть їх. Негайно!

Вартові з’явилися так швидко, ніби виросли з тіні. Схилилися в поклоні — і залишилися стояти, непорушні.

— Ми не можемо, Ваша Світлосте, — рівно мовив командир.

Дарілей підвів на нього погляд, холодний, гострий.

— Чому? — крига в його голосі могла би заморозити саме повітря.

— Наказ Його Величності.

М’яз на щоці принца сіпнувся. Він різко відвернувся, бо в цю мить стримуватися стало важче, ніж дихати.

Воля короля — межа, яку він не міг переступити. Навіть зараз.

— Тоді скажіть хоча б, чому вони… в одній камері? — його голос більше не терпів відмов.

Командир кинув короткий, сухий погляд на Вельрана.