42 тягар необхідного рішення

Твінсен і Дарілей вийшли одночасно — так, ніби обидва намагалися швидше вирватися з задушливої кімнати. 

Коридор після засідання був холодним і порожнім, але тиша в ньому здавалася голоснішою за крики у залі рад, яку вони щойно полишили.

Там, де принц тільки що боровся не з радою, а з чутками, які повзли королівством. Де він уперто й методично намагався довести всім, що його зачарування, ослаблення чи втрата контролю — не більше ніж вигадки.

На деякий час вдалося втихомирити навіть найупепедженіших з них, але буря ще не минула. На нараді він стримувався, але в його голові лютували думки, які він не міг озвучити. Не мав права навіть на це.

«Хай би хоч один із них знав, що таке справжня втрата контролю. Їхні страхи — дитячі іграшки порівняно з тим, що я витримую щодня.»

Дарілей ішов просто й рівно. Жодного прояву втоми чи зайвих емоцій. Хоча він бачив вираз на обличчі Твінсена, той занадто добре знав принца і розумів непомітні іншим дрібниці, які видавали справжній його стан — щелепа напружена до болю, кроки трохи важчі, ніж зазвичай. Але Твінсен мовчав, і Дарілей був вдячний йому за це.

І принц продовжував тримати маску. Жодного права на найменшу слабкість. Переконати раду в тому, що він досі тримає все у власних руках, було нелегко. Але він мусив. Він сильний. Непохитний. І не змінить свого рішення щодо Еліріан. Водночас — не дасть ельфійським землям впасти.

«Смішно. Я заспокоюю їх від чуток, а сам ледве стримуюся, щоб не зірватися, — зрадливо промайнуло в думках.»

— Що з друїдами? — коротко запитав Дарілей, його голос звучав різко й уривчасто.

— Домовлюся про зустріч найближчим часом, — швидко відповів Твінсен.

Дарілей зупинився й різко повернув голову до нього.

«Мені потрібні не обіцянки. Мені потрібні результати. Негайно!» — ледь не вирвалося у принца та він зміг стриматися.

— «Найближчим часом» мені не підходить. Мені потрібно зараз, — у його голосі втома змішалася з роздратуванням — і ледь чутним відчаєм, який він таки не зміг приховати повністю.

— Я знову зв’яжуся з ними… але нічого не можу гарантувати, — відвів погляд Твінсен. — Чутки ширяться швидше за плісняву. Інші народи стали обережні. Ніхто не хоче ризикувати зайвий раз.

— Вичікують, чим у нас усе закінчиться з магами, — виплюнув Дарілей. — Купка лицемірних боягузів.

«Чудово. Усі чекають видовища. Можливо, хтось навіть зробив ставки.»

Твінсен ковтнув повітря.

— Ваша Світлосте... — обережно мовив Твінсен, — тобі треба відпочити. Це засідання виснажило тебе сильніше, ніж...

— Я в порядку, — холодно відрубав Дарілей. — Краще йди й владнай питання з делегацією друїдів.

«Я зовсім не в порядку. Але слабкість тепер — це смертний вирок. Її вирок. І мій.»

— Займуся негайно. Але, будь ласка, відпочинь. Ти маєш лишатися сильним. Ельфи вже й так налякані, навіть натяк на слабкість зараз небезпечний, якщо хочеш утримати трон, — тривожно додав радник.

— Ніби я сам цього не знаю… — буркнув Дарілей. 

«Мені не потрібні нагадування. Мені потрібен час, якого немає.»

Він провів рукою по скроні — швидко, ніби проганяючи втому.

— Добре. Година відпочинку. Не більше. Будуть новини — негайно повідом, — неохоче погодився принц.

— Як накажеш, Ваша Світлосте, — схилився в поклоні Твінсен.

Вони розійшлися: принц — важким кроком до покоїв, радник — у бік друїдів. Але Твінсен не встиг пройти й десяти кроків, коли вартовий майже вибіг йому назустріч.

— Ваша милість, є новини про леді Еліріан.

Твінсен зупинився різко, мов ударився об невидиму стіну.

— Говори, — швидко кинув він.

— Леді Еліріан знайдено й уже доставлено до Іктаріса. Нині вона перебуває в темниці.

— Нарешті хороші новини, — видихнув Твінсен.

Та полегшення миттєво змінилося гострим розумінням: це може бути новим вибухом. Тим, що розірве всі їхні зусилля за лічені години. А він з принцом доклали стільки зусиль, щоб хоч трохи вгамувати чутки.

— Можеш іти, — твердо наказав він. — Нікому про це. Поки що — нікому. Я сам скажу Його Світлості.

— Слухаюсь, — вартовий зник так само швидко, як і з’явився.

Коридор знову став порожнім. Але тепер він здався Твінсену ще тіснішим.

«Те, що вона в темниці… неприйнятно. Дізнавшись, принц четвертує всіх причетних. Але поки… це навіть на краще. Принаймні там вона в безпеці. І новина не просочиться так швидко.»

Він підійшов до вікна й поклав руки на холодний мармур. Такий самий незворушний, як його розрахунок. Але груди Твінсена боляче стискав один невблаганний факт — той, що зараз вирішував подальшу долю.

«Якщо приховаю це — принц не пробачить. Якщо скажу — він кине все й побіжить до неї. Втрата контролю зараз зруйнує той крихкий баланс, якого так важко було досягти: і наші домовленості, і переговори, і шанс урятувати землі. Почувши про неї, він перестає думати. А йому зараз потрібен холодний розум, як ніколи.»

Твінсен притис пальці до перенісся. Сумніви рвали його навпіл. Друг вимагав чесності. Обов’язок радника — стратегічної твердості.

І він мусив обрати те, що завдасть найменше шкоди всім.

Твінсен глибоко вдихнув і направився до друїдів, домовлятися про зустріч. 

Деякий час по тому, вийшовши від них, він навіть сам не розумів, як йому вдалося все ж вирішити це питання, та полегшення від досягнутого він не відчував.

Потрібно якнайшвидше повідомити принцові, що йому таки вдалося домовитися. Але Твінсен ішов до покоїв повільніше, ніж зазвичай. Наче кожен крок вимагав сили, якої вже не лишилось. У грудях тиснуло — від сумнівів, від страху зробити помилку, від тягаря новини, яку він вирішив нести мовчки.

Він постукав.

— Заходь, — почувся приглушений, але твердий голос Дарілея.

Твінсен увійшов. Принц стояв біля вікна, напівобернений, і з першого погляду стало ясно — спроби хоч трохи перепочити, щоб зменшити втому, не спрацювали. Але в очах усе ще горів той самий холодний вогонь рішучості.