41 слова Вельрана

Щойно перші промені сонця торкнулися небокраю, загін уже стояв надворі готовий виїжджати. Ранковий холод ще вкутував землю, але час гнав їх уперед, не залишаючи місця для зволікання.

До Еліріан наблизилися двоє вартових. Один ніс у руках браслет — темний, гладкий, з ледь помітним внутрішнім сяйвом. Ульсорфан. Справжній магічний ланцюг, тільки значно витонченіший.

Вона примружилася, зустрічаючи його погляд холодною байдужістю, і без опору простягнула руку. Метал клацнув на її зап’ястку.

— Тепер іншу руку, будь ласка, — сказав вартовий, уже дістаючи другий браслет.

Тон — ввічливий. Очі — напружені. Пальці — тремтять на руків’ї меча.

Еліріан видихнула й, нарешті, не стрималася.

— Я ще можу зрозуміти потребу в ульсорфановому, але нарголітовий? Справді? Це вже для магів-злочинців. Яким місцем я на нього схожа?

— Прошу не опиратися, — втрутився командир застави, спокійний як крига.

Його люди стояли напружені, й тримали руки на клинках, мов готові зустріти напад. Її напад.

— Це формальність. Невелика пересторога, — продовжив він тим самим рівним тоном. — Нас повідомили, що леді Еліріан Тірвен володіє магічним даром. Нарголіт заблокує його. А якщо ви не вона, то… просто носитимете витончену прикрасу.

— Звичайна прикраса, — повторила вона крізь стиснуті зуби й простягнула другу руку.

Метал ковзнув шкірою, холодно, байдуже, різко. Вона швидко оглянула свої нові «кайдани»: один — урсольфановий, прив’язаний до вартових; другий — нарголітовий, що спалював у ній будь-який натяк на магію.

На такі перестороги вона не розраховувала. Тепер утекти буде не лише важко — майже неможливо. Шанси танули, мов ніч перед світанком.

Вони швидко осідлали коней й рушили в Іктаріс.

Еліріан, зібрана й бліда, їхала між двома вершниками варти, а поруч, мов тінь — Вельран. Він не відставав ні на крок, його погляд був важким, гострим, готовим зустріти будь-яку загрозу ще до того, як вона з’явиться.

Основна частина загону Вельрана залишилася позаду — доліковувати рани та завершувати супровід повозок. Бійці неохоче погодилися на це рішення, та Вельран не залишив їм вибору. Лише коли завдання буде виконано, вони вирушать до Іктаріса, щоб приєднатися до командира.

Такий розподіл сил їм не подобався. Але Вельран навіть слухати не захотів. Він стояв лише на одному: він не залишить Еліріан саму. Не зараз. Не в таких обставинах. Наче знав щось. Наче відчував те, що не наважувався озвучити.

Всю дорогу варта не зводила з Еліріан очей. Рухалася щільним, зімкнутим кільцем, не залишаючи жодного проміжку, жодної шпарини, яка хоч віддалено могла б здатися шансом. Магічні браслети холодили шкіру, нагадуючи про власну безсилість. Ульсорфановий не давав відходити від вартових, нарголітовий — стискав її магію, яку вона навіть ще не встигла як слід опанувати.

Іктаріс наближався швидко, невідворотно.

З кожним кроком коня страх глибше вгризався в груди. Еліріан намагалася триматися, ковтати паніку, але коли на обрії з’явилися темні стіни міста — масивні, хмурі, непохитні — надія в ній наче хруснула.

Вельран, весь шлях підбадьорював шепочучи, що шлях до втечі ще є… що він щось придумає… що не дасть її образити... Навіщо він це робив?

Вона вже прийняла долю, коли її схопили на заставі. Прийняла, що вироку не уникнути. Але слова Вельрана розхитали цю крихку рівновагу, і тепер, коли вони в’їжджали в місто, коли гранітні ворота грюкнули за їхніми спинами, удар від усвідомлення був нестерпним.

Все. Кінець. Попереду — лише темниця і смертний вирок.

У дворі фортеці їх уже чекали. Вартові перекинули короткі фрази, отримали наказ і рушили вузьким коридором униз — туди, де сирість і камінь пахли безнадією.

— Командире Вельране, — суворо мовив старший варти, — далі лише затримана. Вам доведеться чекати нагорі.

— Ні, — різко відрубав Вельран, роблячи крок уперед. — Я йду з нею.

— Це заборонено. Навіть для вас.

— То забороніть, — огризнувся він, поглядом прошивши вартового. — Але я її не залишу.

Між воїнами напруження згустилося, наче перед боєм. Вартові мимоволі поклали руки на руків’я клинків.

— Вельране, прошу… — Еліріан ледве зірвала слова з пересохлого горла. — Не роби цього. Вони можуть завдати тобі шкоди, навіть убити...

— Вартові, — перебив він неголосно, але твердо, майже з люттю. — Вона — моя наречена. І я не дозволю замкнути її одну в підземеллі.

В Еліріан округлилися очі та вона нічого не промовила.

Вартові перезирнулися. Не всі були готові до такого повороту й не знали що з цим робити. Але оголошені заручини — це вже не формальність. З цим потрібно рахуватися.

Старший зціпив зуби.

— Це… ускладнює ситуацію.

— Не більше, ніж ваші накази, — холодно кинув Вельран.

Кілька митей тривала тиша, і нарешті старший видихнув:

— Гаразд. Але відповідальність тепер і на вас також.

— Завжди була, — буркнув Вельран.

Їх провели коридором униз, до важких металевих дверей. Замок неприємно заскрипів й ґрати прочинилися. У камері було лише ліжко з соломою й тьмяне світло факела в коридорі.

Еліріан ступила всередину, й одразу за нею — Вельран. Двері зачинилися, замок клацнув повторно, глухо, як вирок.

Вельран мовчки підійшов ближче, став поруч — твердо, непохитно, як і обіцяв.

(Темниця у підземеллі замку)

Коли останні кроки варти стихли в коридорі й важка тиша остаточно осіла на камінь, Еліріан нарешті вдихнула — глибоко, різко, ніби до того зовсім забула, як це робиться.

У голові метушився рій думок. Навіщо він назвався її нареченим? Чому ризикує заради неї життям? Вони ж ледве знайомі. Всього кілька днів тому він бурчав, не бажаючи супроводжувати її навіть через пустки, а сьогодні добровільно заходить у темницю разом із нею.

Це безглуздо. Безумство. І вона не розуміла — чому.

Та з усього цього хаосу вона змогла вимовити лише одне, майже пошепки: