40 повернення принца

Принц Дарілей увійшов до родового маєтку в Іктарісі, навіть не зупинившись, аби відпочити з дороги. Холодні мармурові стіни зустріли його знайомою суворістю, проте цього разу він ішов крізь них інакшим — твердішим, рішучішим. Кроки відбивалися у порожніх коридорах, наче удари серця перед битвою.

Важкі двері тронної зали розчахнулися. Король Елуван Лесарі сидів на підвищенні, у тінях від високих колон. Його погляд був крижаний.

— Ти нарешті повернувся, — голос короля розітнув простір, різкий і безжальний. — І маєш, сподіваюся, пояснення.

Дарілей став перед ним, не опустивши ані погляду, ані голови. Король миттєво це помітив.

— Пояснення… — повторив Елуван, піднімаючись зі свого сидіння. — Скажи ж, сину: чому ти поставив напівкровку вище за свій народ? Вище за обов’язок? Вище за закони, які існують довше, ніж ти живеш?

— Батьку, ці закони час змінювати...

— Мовчати! — гримнув король. — На вулицях Іктаріса — заворушення. Рада обурена. Народ шепоче, що принц утратив розум, бо водить дружбу з блюзнірським створінням, що ніколи не мало ступати цими коридорами. А ти… ти захищаєш її так, неначе вона — коштовність, вартісніша за корону.

Дарілей ледве стримався, зціпивши зуби.

— Я захищаю того, хто цього заслуговує, — рівно відповів він.

Елуван зірвався з місця, ступив ближче.

— І ти думаєш, що хтось повірить у твою благородність? Ні! Всі бачать лише одне: принц поводиться як зачарований хлопчисько, що втратив здоровий глузд, готовий зруйнувати порядок заради… чого? Капризу? Забави? оцієї помилки природи?

Дарілей зробив крок уперед — уперше в житті він дозволив собі стояти перед батьком на рівних.

— Не смій називати її так.

Король примружив очі.

— Ти переходиш небезпечну межу.

— Та межа давно перейдена тобою, — відповів принц. — Коли ти вирішив, що можеш розпоряджатися моїм життям. Моєю честю. Моєю свободою.

— Ти — спадкоємець престолу, — холодно кинув король, звузивши очі.

— Саме тому я маю право приймати рішення сам. Я більше не хлопчик, який тремтить від кожного твого погляду.

Елуван стискав кулаки так, що побіліли пальці.

— Ти мусиш узяти достойну пару. Ту, що триматиме все під контролем, коли довкола хаос, а не сама ж створюватиме його. Таку, на яку рівнятиметься народ. А не… її. Через твоє захоплення королівству вже неспокійно! Ти підставляєш своє майбутнє під удар!

— Я не оберу своєю спутницею ту кого ти хочеш. Лауріель ніколи не стане моєю дружиною. Моє майбутнє — моє, — твердо сказав Дарілей. — І я не відречуся від Еліріан. Не зараз. І ніколи.

Король важко вдихнув, ніби намагаючись стримати бурю, що кипіла всередині.

— Ти ставиш на карту престол.

— Якщо престол вимагає зрадити того, кого я кохаю… тоді хай так, — принц підняв голову ще вище. — Але я не зраджу її.

Тиша впала гострою, холодною плитою. Вона розділила їх, як прірва.

Елуван нарешті відвернувся.

— Ти робиш найбільшу помилку у своєму житті.

— Можливо. Але власну, а не продиктовану твоєю волею, — відповів Дарілей і, розвернувшись, пішов до виходу, не чекаючи дозволу.

Його кроки луною відбилися в залі — твердо, як кроки того, хто вперше став господарем власної долі.

Вийшовши з маєтку, Дарілей глибоко вдихнув холодне, сухе повітря Іктаріса. Його слова до батька ще пульсували в скронях — гострі, безповоротні.

Тепер потрібно довести, що він не просто впертий син, а гідний спадкоємець, здатний утримати державу від розколу у важкі часи. Тільки так він зможе отримати визнання й силу, щоб мати змогу захистити Еліріан.

Кожен крок до головного замку звучав відлунням нової відповідальності.

Уже на сходах його зустрів Твінсен — худорлявий, виснажений, з тінями під очима. Він виглядав так, ніби не спав кілька ночей поспіль, проте помітивши принца, на його обличчі з’явився щирий, полегшений блиск.

— Ти повернувся, Ваша Світлосте… нарешті, — видихнув він, швидко ступивши вперед. — Знайшов її?

Дарілей лише похитав головою. Твінсен зітхнув, але перевів погляд убік, збираючи силу волі не розпитувати більше. Він знав принца досить довго, щоб зрозуміти: зараз такі питання лише розятрять старі й нові рани.

— Гаразд, — коротко сказав він, одразу перемкнувшись. — Тоді йдемо. Нам є про що говорити. Ситуація… погана.

Вони рушили швидко, майже бігом, крізь коридори, де стомлені слуги ховали погляди, а вартові стояли напружено, немов чекали вибуху.

— Після вашого від’їзду тут усе й зовсім полетіло до демонів, — говорив Твінсен стишеним голосом, щоб зайві вуха не почули. — Рада в паніці. Вони розділилися на фракції. Жителі Іктаріса — лютують. Головний радник на засіданні сьогодні ледь не кинувся на міністра зовнішніх справ. Всі чекають або вашого повернення… або вашого падіння.

Дарілей зціпив щелепу ще міцніше.

— Що з містом?

— На вулицях патрулі кожні десять хвилин розганяють натовпи чи розмиряють бійки, — відповів Твінсен. — Заворушення дрібні, але їх багато. Маги у гніві, ігнорують наші послання до них. Деякі радники підбурюють народ проти «заплямованості королівської крові». І все це — за лічені дні. 

— Вони думають, що я слабкий, — пробурмотів Дарілей.

Твінсен різко зупинився і поглянув на нього.

— Ні. Вони бояться, що ти надто сильний. Що не станеш керованим.

Принц на мить затримав погляд на своєму товариші. Це були слова, яких він, можливо, і хотів почути — та водночас вони тиснули тягарем відповідальності.

— Що ми знаємо про ворожу фракцію Ради? — запитав Дарілей.

— На їх чолі стоїть леді Лауріель. Вони збирають голоси, щоб винести питання про твою недієздатність, — тихо сказав Твінсен. — Але без короля вони нічого не зможуть. А король, як ти знаєш, зараз у стані… хм…

— Люті, — докінчив Дарілей.

— Саме так. І от що важливо: частина Ради вже шепоче, що тобі варто показати себе публічно. Виступити. Дати всім відчути, що ти тут, керуєш, контролюєш ситуацію. Що на тобі немає жодних чарів і ти при своєму розумі. Інакше місто розвалиться ще до заходу сонця.