39.4

Вельран ще раз кинув колючий погляд на командира і швидко залишив кімнату. Дочекавшись варти Еліріан теж дозволили піти збирати речі.

Вона йшла коридором, мов крізь густий туман. Кожен крок лунав порожньо, ніби в іншій реальності. Її супроводжували двоє вартових — не надто близько, але достатньо, щоб показати: вона під наглядом.

— Це зайве, — холодно кинула вона, зупинившись перед кімнатою.

Її рука завмерла на дерев'яній ручці дверей:

— Я сама згодилася поїхати й тікати не збираюся, — кинула на останок, навіть не обертаючись. Голос був сухий, виснажений, але твердий.

Вартові переглянулися. Один щось хотів сказати, але передумав.

Коли вона зайшла в свою тимчасову кімнату, двері зачинилися за нею з глухим стуком. Без варти. Вони залишилися ззовні.

Еліріан нарешті опинилася наодинці — і замість полегшення прийшла тиша, що душила більше за будь-які кайдани.

Вона обвела поглядом дерев’яні стіни, вузьке ліжко, свою дорожню сумку. Ледь тепле світло від лампи кидало тремтливі тіні на це все, додаючи ще більш нікчемного вигляду цим нечисленним речам.

Усе було таким… марним.

Її відчайдушне борсання, втеча, страх, боротьба — все привело її саме сюди. До пастки, яку, здається, вона відчувала від самого початку, але не змогла уникнути.

Попереду тільки смертний вирок. Не зараз — але скоро. Надто скоро.

Еліріан опустилася на край ліжка, повільно, ніби під тягарем кам'яної плити. Руки тремтіли — не від паніки, а від глибокого виснаження. В неї більше не залишилося сил на боротьбу.

Вона потягнулася до потаємної кишені й витягла звідти маленький оксамитовий згорток тканини. Дістала з нього срібний гребінець. Тонка робота, різьблені візерунки, холодний блиск у тьмяному світлі. Останнє, що прив’язувало її до того життя… яке вона вже втратила.

Еліріан притиснула гребінець до грудей так сильно, що заболіло. Наче хотіла втиснути в себе пам’ять. Наче могла би вирвати частку часу й повернути її назад.

Сльози покотилися самі — тихо, без схлипів.
Як вода з розбитого глечика. Вона не витирала їх — просто дозволила текти. Бо що ще залишалося?

«Це вже кінець… Ось він… Справжній кінець… Пробачте мене мамо й тату. Ви пожертвували усім щоб дати мені шанс, а я... я не змогла. Все було марно...»

Вона сиділа так, занурена в гостру, майже дзвінку тишу кімнати, коли двері раптом відчинилися. Без стуку. Без дозволу.

Вельран увійшов, як буря входить у долину — стримано, але невідворотно. Його погляд одразу вп’явся в неї.

Він бачив усе. Стихлі сльози на щоках. Гребінець у її пальцях. Порожнечу в очах — таку, якої не мала навіть тоді, коли ледь не загинула в пустошах.

На мить він не рухався. Тиша між ними стала важкою, різкою, майже різала слух.

Вельран зробив крок уперед — повільно, але так, що здавалося, ніби сам простір між ними відступає, притискаючи Еліріан. Його голос став глухим, наче виривався крізь міцно стиснуті зуби.

— Що означає твоя згода? Покірне прийняття долі? — прошипів він. — Це втеча. Жалюгідна, тиха… і зовсім не схожа на тебе.

Еліріан вперто відвернулася, але він наблизився ще на півкроку.

— Подивись на мене, — короткий наказ, твердий як сталь.

Вона хотіла проігнорувати, та все ж підвела погляд.

У її очах — порожнеча та втома. У його — лють, льодяна і глибока.

— Я більше не бачу в тобі тої самої ельфійки, яка сперечалася зі мною на кожному кроці й готова була вкусити за руку будь-кого, хто спробує керувати нею, — голос він тримав тихим, але в ньому бриніло стримане потрясіння. — Здається, її забрали ще по дорозі, а замість неї мені залишили… це.

Еліріан стиснула губи в тонку лінію.

— Припини говорити так, ніби ти щось про мене знаєш, — сказала вона різко, але голос зрадницьки зірвався. — Ніхто з нас не знає, що буде завтра. А сьогодні… сьогодні я просто втомилася. І не хочу, щоб через мою впертість хтось ще постраждав. Навіть ти.

Вельран насупився ще сильніше.

— Мене не цікавлять твої спроби мене «вберегти», — відрізав він. — І я не вірю в твою втому. У тебе в очах не втома — у тебе в очах страх.

Еліріан напружилася, але він продовжив, не даючи вставити ані слова:

— Ти сидиш тут і переконуєш себе, що це кінець. Але це не кінець. Це ти здалася. Вперше.

Ці слова не просто боліли — вони пронизували, залишаючи глибокі рани.

Еліріан ледве помітно здригнулася, та швидко сховала реакцію.

— Скільки пафосу, — сухо кинула вона. — Ти, як завжди, знаєш краще за всіх. Але на цьому етапі… справді вже немає сенсу. Мене відправлять під конвоєм, і ми обоє знаємо, чим це закінчиться.

— А ти могла б не погоджуватися йти, — знову вибухнув він стишеним, але гострим гнівом. — Могла б боротися. Могла б бодай спробувати знайти вихід. Але замість цього ти сидиш і повторюєш одні й ті ж слова, ніби хочеш переконати себе, що готова здатися.

Вона стисла гребінець так, що побіліли пальці.

— Не треба мене рятувати, Вельране, — голос став тихим, але дуже рівним. Майже холодним. — Я вже вирішила.

— Це я бачу, — він відступив на півкроку, але не відводив погляду. — Ти вирішила померти, але навіть цього не скажеш вголос.

Кімната знову наповнилася тією гострою, тяжкою тишею, що різала повітря. Між ними стояла невидима стіна, яку кожен із них міг зруйнувати одним рухом — але не наважувався.

Еліріан підвела очі, тепер гострі, мов лезо.

— Ти не маєш права говорити так зі мною. І не маєш права вимагати від мене більше, ніж я можу. Сам говорив, що варто тверезо оцінювати свої сили. То ж годі мене повчати! Ми уклали угоду. Ти її виконав: доставив до кордону через пустоші. На цьому все.

Вельран глухо видихнув, і з його тону зникли останні сліди стриманості.

— Ні, ельфійко. Це не все. Але якщо ти так хочеш — добре. Сиди. Чекай. Приймай свою «долю».

Він повернувся до дверей, пальці напружено стислися на клямці. Але в останню мить він знову глянув на неї — і в його погляді тепер було щось, чого Еліріан ніколи раніше в ньому не бачила — страх, не за себе. Й рішучість.