39.3

Мить стояла глуха, задушлива тиша.

Еліріан, отямившись, різко відсмикнула руку вартового, підвищивши голос так, щоб здавалося, ніби її обурення — щире, а не панічне.

— Ти зовсім з глузду з’їхав?! Якого демона виробляш?!

Всередині ж усе стискалося. Холод пробіг спиною. Її впізнали — вона була майже впевнена. Але мусила тримати маску. Можливо… можливо це просто випадковість. Можливо він просто надто пильний.

Вона поспіхом знову потяглася за тканиною, ніби це лише звична поправка зачіски.

Вартовий неквапно, крижаним голосом спитав:

— У тебе руде волосся?

— Та невже? — саркастично хмикнула вона, незворушно намотуючи тканину. — Може, ще й скажеш, що я ельфійка? Який проникливий та спостережливий, аж страшно.

— Коли ти вчора прибула, воно було золотаве, — він не відреагував ані на тон, ані на слова. Просто констатував факт.

Еліріан закотила очі так демонстративно, як могла.

— Знаєш що? Тобі точно треба поспати хоча б добу. А краще три. Волосся за ніч не міняє колір, генію. Ти чудово справляєшся з тим, щоб виглядати смішно. Продовжуй у тому ж дусі.

Вона різко повернулася та зробила крок, намагаючись обійти його.

Але він байдужим, проте точним рухом взяв її під лікоть. Спокійно. Без злоби. Без емоцій. Наче вона була не ельфійкою, а предметом, який треба доставити в потрібне місце.

— Добре, — холодно промовив він. — Тоді підемо до командира. Він оцінить твоє почуття гумору.

Еліріан смикнулася, намагаючись вирватися.

— З мене досить! Відпусти негайно!

— Після розмови, — перебив він спокійно, навіть не підвищивши голосу. — Ходімо.

І повів її вперед, ніби вона важила не більше за тінь.

Еліріан ішла поруч із вартовим, намагаючись не збитися з кроку, хоча всередині все тремтіло. Панічні думки боляче били в скроні, кожна наступна — гірша за попередню.

Він не впізнав її. Це вже добре. Значить, її портрету тут немає. Але… інформація про «втікачку ельфійку з рудим волоссям» уже дійшла до застави. Хтось передав опис. Хтось поставив цих ельфів на вуха. Отже — коло стискається.

Як переконати їх, що вона не та кого шукають?
Руде волосся серед ельфів — рідкість. Таких, як вона, можна перерахувати на пальцях однієї руки. Варто запевнити вартових, що все це просто збіг.

«Ну так, удачі тобі, — глузливо відгукнувся внутрішній голос. — Збіг такий «випадковий»: ельфійка з рудим волоссям, яка випадково подорожує з найманцями саме зараз, випадково опинилася на найдальшій заставі. Абсолютно не схоже на втечу. Взагалі не підозріло.»

Еліріан стискала й розтискала пальці, щоб хоч якось упорядкувати думки.

«Добре. Подумай. Якщо вони шукають конкретну дівчину — значить, мають опис. Але не повний. Деталі вони не знають. Можна зіграти на цьому. Можна зробити вигляд, що я надто проста, надто приземлена, надто… нецікава. Звичайна подорожня, проста найманка, і все. Зовсім несхожа на ту, що їм потрібна.»

Вона зиркнула на вартового. Той ішов холодний, мов камінь. Навіть не поглянув на неї після її саркастичних випадів. І це лякало найбільше — його неможливо було зрушити.

«Головне — триматися рівно. Дихати. Не показувати страху.».

Але думки вперто поверталися до одного й того ж:

«А якщо він підозрює більше, ніж говорить? А якщо стануть детально перевіряти, поставлять питання про загін, про маршрут, про завдання? А якщо її все ж відправлять до Іктаріса?»

Вона майже відчула, як під ногами провалюється тверда земля.

Еліріан стишила подих і вперто повторила собі останню думку, мов заклинання:

«Ти вже вибиралася з гірших пасток. І з цієї виберешся. Маєш вибратися.»

Її повели далі, крізь двір застави — до командира.
І серце калатало так гучно, що здавалося, його чує навіть каміння під ногами.

Командир застави стояв біля столу, повністю одягнений, зібраний, мов чекав на них цілу ніч. Світильник поряд уже догоряв, але по ньому було видно: він не спав — працював.

Еліріан лише на мить дозволила собі внутрішнє, ниюче розчарування. Ще одна надія розсипалася під ногами. Вона так розраховувала на сонного, дратівливого чоловіка, якого легко збити з думки. А отримала навпаки — холодну тверезість.

Та здаватися вона не збиралася.

Вартовий грубо підштовхнув її ближче до столу — і Еліріан вибухнула:

— Ви завжди так поводитесь із жінками? Чи це в вас тут розваги такі — тягати ельфів, мов мішки з зерном?
Її голос блискав холодним сарказмом, але вартовий навіть не кліпнув.

Командир теж не проявив жодної емоції. Лише повільно підняв на неї погляд — оцінюючий, глибокий, неприємно уважний. Він дивився так, ніби вже знав відповідь, але хотів почути, як вона себе продасть.

— Що трапилося? — уточнив у вартового, що її привів, не відводячи погляду від ельфійки.

— Її волосся, — коротко мовив воїн кивнувши на руде пасмо.

— Це що злочин — мати такий колір волосся? — не стримувала свого роздратування.

— Еліріан Тірвен, — сказав Командир спокійно, наче констатував, а не запитував.

Вона відчула, як усередині все стислося в крижаний вузол, але обличчя не зрушило ані на міліметр. Навпаки — зобразила щире, дурнувате здивування. Навіть трохи образи.

— Перепрошую? — примружилася, ніби намагалася збагнути сенс. — Ви, мабуть, мене з кимось переплутали. Мене звати Ліанна Сіарель.

Вона знизала плечима, спеціально недбало, показуючи, що не розуміє, про що йдеться.

— Мій загін може підтвердити, — додала з легким викликом. — Хочете — запитаєте командира. Я з ними вже давно ходжу.

Командир не моргнув. Не повів бровою. Навіть не кивнув.

— Цікаво, — протягнув він рівним голосом. — Я чув, що Еліріан Тірвен досить розумна й навчена тримати обличчя перед делегатами інших народів. То ж замаскуватися під найманку було простою забавкою. І подорожувати в компанії ельфів, що не ставлять зайвих запитань та й будь що підтвердять за вагому суму — найвдаліший вибір.