39.2

Коли їхній караван заїхав до застави, сутінки почали лягати на обрій. Факели на будівлі тремтіли у вітрі, кидаючи на обличчя вартових різкі тіні. Еліріан мимоволі напружилась, та вартові лише мимохіть ковзнули поглядом на подорожніх — швидко, без справжнього інтересу — й повернулися до своїх справ.

Цей простий жест байдужості пробіг по її шкірі теплою хвилею полегшення. Ще один короткий видих, і тиск у грудях трохи послабився.

Вельран без зволікань зістрибнув із коня і підійшов до головного вартового — кремезного ельфа з гострим, уважним поглядом.

— Загін Вельрана з Танрійського тракту, — чітко доповів він. — Повертаємося із супроводу. Дорогою була сутичка з бандитами. Маємо кількох поранених та одного загиблого. Просимо надання допомоги й притулок на ніч.

Головний вартовий кивнув, погляд його ковзнув уздовж каравану… і зупинився на Еліріан. Довше, ніж було потрібно. Його очі звузилися — не вороже, але уважно, наче він намагався звірити щось невловиме: рису, тінь, відчуття.

Еліріан відчула цей погляд шкірою, ніби гострий кінчик ножа ковзнув уздовж хребта.

— А ця хто? — коротко запитав вартовий, не відводячи очей.

Вельран навіть не здригнувся.

— Вона з мого загону, — відповів він майже недбало, з тією ледь відчутною нотою втомленої зверхності, яку дозволяють собі досвідчені офіцери. — Уже давно ходить з нами на завдання.

Потім, щоби розрядити напруження й відвести зайву увагу, він криво всміхнувся:

— Тільки не дайте її зовнішності вас обдурити. Тендітна — так, але швидша за більшість ваших новобранців. І значно небезпечніша. Прихована вбивця, не інакше.

Кілька вартових хмикнули, сприйнявши слова за жарт. Головний трохи розслабився, відвів погляд і махнув рукою:

— Гаразд, розмістимо вас усіх. Поранених — до лічниці. Решту — в північне крило. Ночуйте спокійно. — розпорядившись, вартовий кинув на останок Вельрану, — ходімо, надаси детальний звіт сутички.

І тільки коли увага всіх перемкнулася на інші справи, Еліріан дозволила собі ще один, глибший подих.
Здавалось, на мить щось шерхнуло над її плечем, як подув холодного полювання. Але небезпека минула.
Принаймні — зараз.

Еліріан провела ніч трохи краще, ніж попередні в дорозі. Кошмари знову рано розбудили її, але тепер вона вже починала звикати навіть до них — ніби ті стали черговим тягарем, який доводиться носити щодня.

Їй виділили окрему кімнату, як єдиній дівчині серед подорожніх, що зупинилися на заставі. Тож вона сподівалася, що цього разу її вигуки уві сні нікого не потривожили. Вельран казав, що уві сні вона марила, але сьогодні — здавалось — усі були надто виснажені, аби звертати увагу на чужі нічні страхи.

Чиста м’яка постіль, тиша, захищені стіни — без загрози бандитів чи хижаків, що могли підкрастися в темряві… Усе це мало б приносити спокій. Але навпаки — стіни давили на грудну клітку, ніби повільно стискали її зсередини.

Повітря було густе, сперте. Задихаючись, вона зрештою не витримала, швидко приховала волосся під пов’язкою, залишивши освітлене пасмо й вийшла надвір, в надії, що нічне повітря хоч трохи очистить голову.

На шляху вона натрапила на двох вартових, які чергували біля входу.

— Що ти тут робиш? — холодно запитав один з них, насторожено примружившись.

Еліріан на мить скувало страхом. Вона цінувала кожну секунду, коли могла залишатися невидимою, і не хотіла жодних розмов. Та зусиллям волі зібрала себе докупи.

— Щойно засіріє небо, наш загін рушає далі, — відказала вона, намагаючись тримати голос рівним, хоч він зрадливо здригнувся. — Хочу завчасно підготувати коней до дороги.

Вартові ще кілька довгих митей уважно вдивлялися в її обличчя, наче зважували щось.

— Не шкодують тебе в загоні, хоч ти й дівчина, — нарешті сказав один, невідомо чи то зі співчуттям, чи з легкою насмішкою.

— Я отримую оплату, як усі, — рівно відповіла вона. — Тож і вимоги до мене такі ж. Не бачу в цьому проблеми.

Сказала це так буденно, що навіть сама на мить повірила у свою роль.

— Розумію, — коротко кивнув інший. — Тоді не затримуємо.

Вони відійшли назад до свого посту, а Еліріан ще довго стояла, не в силі приборкати шалений стукіт серця. Її долоні спітніли, а коліна трохи здригалися. Ще трохи — і, здавалося, її обличчя видасться комусь знайомим… ще мить — і на шию ляжуть кайдани. Або просто тут винесуть вирок, без розмов.

Кожен крок поруч із вартою був наче рух по лезу клинка: один необережний подих, невірне слово — й маска впаде. А раптова звістка про розшук може долетіти до застави будь-якої миті.

Змахнувши холодний піт, що виступив на чолі, Еліріан вирушила до стайні. Тепер їй лишалося лише підтвердити слова, сказані вартовим, і не допустити жодної тріщини у своїй легенді.

Еліріан привіталася зі своїм конем — тихо, майже пошепки, як робила це щоранку від початку подорожі. Тварина впізнала її, спокійно хмикнула й потяглася мордою до її плеча. Вона провела долонею по теплій шиї, вдячна за цю маленьку, але ґрунтовну підтримку.

Рухи її були вправними, чіткими. Відточеними ще з дитинства, коли вона, малюючи кола у стайні, мріяла про далекі дороги та пригоди… Хто б міг подумати, що ті навички колись стануть запорукою виживання.

Раптовий різкий порух тіні збоку змусив Еліріан здригнутися. Вона миттєво відскочила, напружившись до межі. Рука сама потяглася до руків'я клинка на поясі.

— Перепрошую, не хотів налякати, — озвався голос, і з тіні вийшов молодий вартовий, освітлений лампою. — Коні тривожилися. Думав перевірити, що тут діється.

Еліріан відчула, як важкий клубок підкотився до горла. Вона ковтнула його й спробувала зобразити щось схоже на усмішку.

— Це через мене, — тихо промовила й знизала плечима, — мабуть, занадто шурхотіла.

Вона швидко повернулася до справи, ховаючись за рухами — почала кріпити пряжки, підтягувати ремені. Її пальці рухалися впевнено, але долоні були вологими.

Вартовий тим часом не поспішав іти. Навпаки — зручніше притулився плечем до стовпа.