39.1 північна брама

Дарілей невпинно крокував вздовж кордону застави, раз по раз підводячи погляд до далекого обрію. Він вдивлявся так уважно, що очі починали пекти — чи не з’явилася там бодай тінь подорожніх?

Кожна нова постать у далечині змушувала його серце прискорено битись: серед мандрівників могла бути вона — Еліріан. І так само нещадно серце стискалося й рвалося, коли він знову й знову переконувався, що її немає серед чергового каравану, що прямував цією дорогою повз заставу, далі в ельфійські землі.

— Ваша Світлосте, — обережно озвався за спиною тихий голос воїна, наче боявся сполохати його думки, — вам би варто хоча б ненадовго перепочити.

— Я в порядку, — відрізав Дарілей, навіть не обернувшись.

— Вартові пильні. Вони не пропустять непоміченою ту, кого ви шукаєте, — охоронець усе ж наважився продовжити. — У нас є детальний опис дівчини. Та й така зовнішність, як у неї… Руде волосся — рідкість серед ельфійок. Вона не зможе непомітно проникнути.

— Вона спробує приховати все, що видає її. Вона розумна, — різко урвав Дарілей. — А її обличчя… знаю лише я.

Він нарешті кинув короткий, гострий погляд через плече:

— Повертайся до своїх обов’язків.

Вартовий низько схилив голову й мовчки відійшов, залишивши принца наодинці з тривогою, що точила його гірше будь-якої втоми.

Зовсім скоро Дарілея знову вирвали з безперервного кола думок.

— Ваша Світлосте… — звернувся вартовий позаду.

Дарілей різко обернувся.

— Я ж наказав повертатися до обов’язків! — його голос зірвався різкіше, ніж він хотів. — Годі мене діймати цією непотрібною турботою!

Його голос розлетівся заставою, мов удар хлиста. Та солдат не зрушив з місця. Лише ще нижче схилив голову, хоч його обличчя вже помітно зблідло.

— Ваша Світлосте… — повторив він, і цього разу в голосі відчувалася тінь тривоги. — Ми отримали послання.

— Послання? — Дарілей напружено випростався.

Його серце різко пришвидшилося. Крихітна, відчайдушна надія спалахнула в ньому, заповнюючи груди гарячим пульсом.

«Невже?.. Невже інший загін таки знайшов її? Невже вона так близько?»

Він ледь помітно подався вперед, напружений до краю.

— Так, щойно прилетів яструб з посланням від Короля, — відрапортував воїн.

Надія, що щойно розгорілася в Дарілеєві, погасла так само стрімко. Замість неї в грудях піднявся холод — повільний, липкий, невблаганний.

— Про що йдеться? — запитав він, і голос його вже не був гарячковим — лише різким, як лезо.

Вартовий ковтнув повітря.

— Його Величність наказує вам негайно повернутися до Іктаріса. Він очікує вас на аудієнцію.

Слова впали в тишу важко. У вухах задзвенів власний пульс. Без права обговорення. Без можливості ухилитися.

Дарілей відчув, як усе тепло в грудях зникає, наче хтось гасить останні вуглини. Він не мав права не підкоритися. І він це знав.

Але душа… душа кричала, роздираючи його зсередини. Він не міг піти. Не зараз. Не тоді, коли кожна година могла бути тією самою, що приведе її до воріт. Не тоді, коли він був так близько до того, щоб побачити її знову.

Та король не терпів зволікань.

Він зібрав себе, ніби шматки розбитої статуї, і рівно, майже холодно наказав:

— Повідом варту. Нехай збираються. Як тільки завершать приготування — виступаємо.

Вартовий вклонився й поспішив виконувати наказ.

А Дарілей лишився стояти ще мить — ніби застряг між двома світами. Він підняв погляд до горизонту, де вечірнє сонце розтягувало довгі тіні подорожніх. Черговий караван. Чергові силуети.

І, можливо… можливо, саме серед них — вона.

Його пальці мимоволі стиснулися в кулак. Серце благало: перевір. Хоча б ще один караван. Хоча б одну мить.

Але король чекав.

Його воля була законом, а для принца — кайданами.

Дарілей силою вирвався з цього погляду. Хоч все всередині благало поглянути знову на караван, який наближався. Але він тільки стиснув щелепу так сильно, що аж заболіла. На мить прикрив повіки.

І, не дозволяючи собі жодного погляду назад, наче намагався втекти від власного бажання, рушив сідлати коня. Кожним рухом відсікаючи те, що хотів, заради того, що мусив.

Від’їжджаючи, в його душі закралися сумніви. Ще хоча б цей караван, він же майже був поруч...

Він відчув, що повинен зробити хоч крок назад, зупинитися, бодай на мить. Дарілей нестримно хотів озирнутися, але… змусив себе не робити цього. Наказ короля запечатав йому рух.

Він не знав, що саме цей порух голови міг би змінити все.

***

Еліріан їхала, ледве втримуючись у сідлі. Усі м’язи тремтіли від виснаження — довелося мчати практично без зупинок, лише б урвати хоч крихту відстані між собою та переслідувачами.

Вона кинула погляд на Вельрана й інших: вони трималися, але на них бій із бандитами лишив глибокі сліди. Навіть досвідчені воїни зараз виглядали так, ніби рухалися силою однієї лише впертості.

Попереду почали проступати обриси кордону ельфійських земель — велетенські дерева-охоронці здіймалися вгору, ніби кам’яні стражі посеред хвилястої рівнини. Серце Еліріан пришвидшилося від полегшення: зовсім скоро вони дістануться застави. Там хоча б буде шанс на відпочинок у безпечному місці.

І водночас холодний тривожний вузол стискався десь під ребрами. Пройти повз ельфійську браму… Чи промовчить варта чи вже отримали наказ шукати її?

До неї під’їхав Вельран. Його погляд був уважний, хоч втома тягнула кутики очей донизу.

— Брама вже близько. До заходу встигнемо, — сказав він рівно.

— Так… — Еліріан ледве зібрала голос. Виснаження стискало горло.

Вельран повільно втягнув повітря, оцінюючи її зовнішність.

— Ти занадто вирізняєшся, — мовив він тихо, але твердо. — Якщо хочеш пройти непомітно, треба щось міняти.

Еліріан опустила погляд на себе: запилений одяг, подряпані руки, тінь синців під очима. Те саме — на всіх у загоні. Але щось у ній таки впадало в око… Раптовий порив вітру вихопив з-під каптура пасмо рудого волосся, яке спалахнуло в сонячному світлі, мов жаринка.