38 Король ельфів

Слуга з’явився на порозі так тихо, ніби виріс із тіні.

— Леді Лауріель, вас бажає бачити король, — промовив він рівним голосом, у якому не було жодної емоції. Запрошення, яке неможливо відхилити.

На мить у повітрі між ними завис холод, ніби саме повідомлення принесло з собою протяг із тронної зали.

Лауріель миттєво випросталася. Її обличчя розквітло звичною врівноваженою усмішкою — тією, яку вона носила, наче маску. Тільки легке, майже невловиме тремтіння у пальцях видавало, що слова слуги прозвучали для неї не просто як звичний привіт для зустрічі.

Вона чекала на запрошення, але хвилювання від цього не зменшилося. Їй потрібно переконати короля у своїй відданості у скрутний момент, щоб мати його прихильність. Тоді принц не зможе так просто знехтувати нею.

— Його Величність щойно прибув і вже удостоїв мене такої честі, — відказала вона, додаючи голосу м’яку шанобливість. — Я негайно піду до нього.

Тривога повільно, як холодна вода, піднімалася десь у грудях — але Лауріель не дала цьому проявитися ні в рисах обличчя, ні в поставі.

Радники, що досі сиділи за столом, обмінялися коротким, настороженим поглядом. У кімнаті відчутно змінився повітряний тиск — мовби всі водночас зрозуміли, що настрій короля означає куди більше, ніж просто прохання про зустріч.

— Не сміємо вас затримувати, — нарешті озвався старший радник, повільно зводячись на ноги.

— У нас також є невідкладні справи, — сухо додав інший, і його стілець м’яко ковзнув назад.

Лауріель легким рухом поправила складки сукні й рушила за посланцем. Двері зачинилися за нею з глухим, важким звуком — майже як удар печатки, що відсікає шлях назад. Її кроки були рівними, впевненими — але в повітрі ще довго бриніла тривожна тиша.

У покоях, Лауріель одразу побачила короля. Він сидів за масивним столом, заваленим сувоями та паперами, і, як завжди, працював із непорушною зосередженістю. Його брови були зведені до різкої лінії, а пальці — вправні, сильні — точними рухами перегортали сторінки, водночас слухаючи радника, який стояв праворуч.

Ледь помітний промінь світла упав йому на щоку, відкинувши коротку тінь на обличчя короля — тінь, що зробила його погляд ще гострішим.

Але щойно Лауріель переступила поріг, король уповільнив рухи. Радник урвав доповідь на півслові.

— Вітаю вас, Ваша Величносте, — Лауріель шанобливо схилилася, тримаючи голос рівним.

Король кинув на неї короткий, пронизливий погляд і зробив ледь помітний жест рукою. Радник негайно відступив, низько вклонився й вийшов, залишивши кімнату в тиші, яку можна було різати.

— Радий бачити тебе, Лауріель, — промовив король сухо, без навіть натяку на теплоту. — Шкода тільки, що за таких обставин.

Його голос був рівним, але в ньому відчувалася сталь.

— Я отримав твого листа. І він мене не просто насторожив — він змусив припинити все, чим я займався й негайно вирушити сюди.

Він говорив без поспіху, але кожне слово лягало важко, наче свинець у воду.

Настала пауза. Король чекав. Дивився так уважно, що відчувалося — він вловить навіть тінь неправди.

Лауріель вдихнула.

— Так, Ваша Величносте, — тихо почала вона. — Я ніколи б не посміла турбувати вас, якби це не було… — вона ніби шукала найбільш безпечне слово, — справді тривожною справою.

Її голос тремтів рівно настільки, щоб виглядати щирим, але не панічним. Вона добре пам’ятала: його Величність ненавидів перебільшення і миттєво розпізнавав брехню.

— Я не могла стояти осторонь, коли принц чинить так нерозсудливо, — продовжила вона, обережно знизивши голос. — Ані мені, ані всій раді не вдалося вплинути на нього…

Король підняв погляд від столу. У його очах стигнув холод.

— Він майбутній правитель, — промовив він рівно, майже різко. — І майбутній правитель не повинен піддаватися впливу. Ні твоєму, ні ради, ні будь-кого іншого.

Лауріель ледь помітно стиснула пальці. Вона стояла перед ним із рівною поставою, але з серцем, що билося під сукнею частіше, ніж дозволяла її бездоганна посмішка.

Так, вона крокувала по лезу. І король не намагався цього приховати.

Він повільно відкинувся у кріслі, важко вдихнувши, ніби стримуючи щось неприємне.

— Повідомити мене було вірним рішенням, — нарешті промовив він рівно, коротко кивнувши. — У цьому ти вчинила правильно.

Схвалення звучало зовсім не як похвала а так, ніби він оголосив вирок — холодний, виважений, небезпечний.

Лауріель зусиллям волі приборкала тремтіння. Вона мусила переконати короля, що саме вона зараз тримає ситуацію під контролем, що працює не покладаючи рук заради спокою і заради власної мети — стати істинною обраницею принца. Принц поводився безрозсудно, кидаючи виклик усім законам, а вона єдина може його настановити на вірний шлях.

— Ваша Величносте, — вона шанобливо схилила голову, роблячи голос м’якшим, — пробачте мою різкість. Хвилювання за принца та долю всього народу іноді бере гору. Я не хотіла видатися грубою.

Вона підвела очі. Король дивився вже не настільки холодно.

— Почуття. Я розумію, — мовив він голосом, що потеплішав лише на півтону. — Його вчинок… позбавлений розуму. І нам доведеться мати справу з наслідками.

Вловивши шанс, Лауріель емоційно подалася вперед:

— Ми всі робимо все можливе, аби запобігти заворушенням на вулицях Іктаріса й заспокоїти народ. Але… — вона зітхнула, опускаючи погляд, — усі надто схвильовані. І, боюся, без страти бруднокровки це буде неможливо. Якщо не винести їй смертний вирок, тоді не тільки це місто, а й всі землі Андали потонуть у кривавих протистояннях.

— Страти не буде, — холодно обірвав король.

Лауріель розгублено кліпнула, втративши рівновагу своєї маски.

— Але чому?! Вона ж бруднокровка! — зірвалося з її губ із нестриманою люттю.

У голосі Лауріель бринів метал — оголений, гострий, небезпечний.

Король кинув на неї такий різкий, гострий погляд з-під нахмурених брів, що вона відчула, як мороз спускається спиною.