37 все виходить з-під контролю

Дзвін дзвіночка над дверима крамниці був лагідним і затишним — аж надто контрастним до настрою, що розлився містом останніми днями. Увійшли двоє магів: один — русявий, з різкими, наче вирізаними ножем рисами, другий — старший, у темно-зеленому плащі, що важко спадав до підлоги.

— Хочу придбати подарунок дружині, — мовив русявий, оглядаючись довкола. — Їй подобається якість місцевих тканин.

— Люди завжди були вправні у ремеслах, — погодився старший маг, оглядаючи найближчий до нього згорток тканини.

До них миттю підлетіла продавчиня — усмішка натягнута, але професійна, погляд гострий, але ввічливий.

— Чим можу допомогти, панове? — приязно запитала. — Ми щойно отримали тканини із Західної Мальсурії — найтонша робота майстрів, вам неодмінно сподобається.

— Чудово, — відгукнувся русявий маг. — Я саме шукаю щось для дружини.

— Тоді прошу за мною, — вона жестом запросила їх глибше в крамницю. — У нас є декілька нових відтінків та візерунків, що зводять з розуму поціновувачок.

У цей момент з іншого проходу вийшов ельф разом з ельфійкою. У руках він тримав акуратно загорнутий пакунок. Друга продавчиня проводжала їх теплою усмішкою:

— Дякуємо за покупку. Гарного дня та приходьте ще!

Але щойно погляди магів та ельфів перетнулися, усмішки згасли, ніби їх вмить стерли холодним лезом. Тиша встала між ними, напружена й хрустка.

Русявий маг глузливо фиркнув.

— Я відразу відчув сморід. І ось причина, — він кивнув на ельфів, наче на щось огидне.

Старший маг буркнув:

— Чого ще чекати від тих, хто приховував у своїх землях бруднокровну відьму? Вони давно смердять зрадою. Їх правителі покривали її й досі нічого з цим не роблять.

Ельфійка здригнулася, приклавши руки до грудей. Ельф поруч із нею випростався, погляд став гострим, як лезо.

— Ви переходите межу, — голос його був тихим, але наповненим стриманою люттю. — Ми — жертви. До нас підкинули цю дитину магів, бо в її жилах тече ваша кров! Вона отруїла нашого принца! Це вас треба судити!

— Панове… прошу… — продавчиня кинулася між ними, її голос тремтів. Вона знала: варто цій іскрі впасти — магазин згорить разом із усім товаром.

Русявий маг презирливо оглянув ельфів з голови до п’ят.

— Якщо ви обслуговуєте таких... — промовив він кожне слово з отруйною паузою, — ми нічого тут не купуватимемо.

— Це взаємно, — крижано відповів ельф і в ту ж мить вихопив клинок. Лезо блиснуло в промінні світла, і продавчиня зойкнула.

— Я не терпітиму зневагу від підлих, пихатих магів!

Маги відреагували миттєво. Старший виставив перед собою долоню; повітря засичало, спотворене магічним імпульсом. Ельфів штовхнуло назад, та ельфійка встигла схопити партнера за руку.

— Зупиніться! — закричала продавчиня. — Не потрібно насильства...

Але було запізно.

Ельф рвонувся вперед, клинок описав блискучу дугу; маги розсипали навколо себе іскри захисних заклинань. Тканини з полиць злітали у повітря, падаючи на підлогу, розриваючись під їхніми чоботами; стійки валилися, мотки котилися у різні боки.

Продавчиня кричала, намагаючись зупинити дві стихії, що зійшлися в смертельному танці.

У двері увірвалися охоронці — четверо, в обладунках, що бряжчали з кожним кроком.

— Стій! Зброю! — пролунав командний голос.

Двоє вхопили ельфа, заламуючи руки; двоє інших навели списи на магів, які так само підняли руки, розуміючи, що гра зайшла надто далеко.

— Я вимагатиму компенсації! — кричала продавчиня, розгублена й розлютована. — Вся крамниця зруйнована! Хто заплатить за збитки?!

— Вони почали, — ельфійка кричала крізь сльози.

— Це ви! — закричав русявий маг. — Ви з вашою напівкровкою…

— Достатньо! — гримнув охоронець, але його голос тонув у гаморі.

Крамниця перетворилася на пульсуючий клубок ненависті, що ріс з кожним словом, кожним подихом.

Сутичка закінчилася. Але гнів, що її породив, лише починав розгоратися.

На вулиці містяни збиралися в купи, вже не просто пліткуючи. Вони міцно стискали кулаки, сперечаючись, проклинаючи, вкладаючи в кожне слово страх, злість і безсилля.

Іктаріс тріщав по швах — так, що це було чутно навіть крізь стіни невеликої крамниці тканин.

***

Палац зустрічав світанок напруженою тишею. Тією тишею, що висить перед бурею — важкою, липкою, майже фізичною. У коридорах повітря було так само холодне, як погляди придворних, що вже чули нашіптування й боялися зайвим словом поставити себе не на той бік майбутньої історії.

Леді Лауріель крокувала до ельфійської Зали Радників, тримаючи голову рівно, як вчили. Її сукня тихо шелестіла по мармуровій підлозі, нагадуючи шипіння змії — майже непомітне, але небезпечне.

Вона вже кілька годин, починаючи з глибокої ночі, слухала, як палац гуде під поверхнею: делегації з різних земель були стурбовані, а деякі — відверто розлючені. Її план мав поставити її у вигідне становище, а натомість дав тріщину в самих його основах.

Але вона не дозволить собі слабкості. Слабкість — це те, що дозволяє принцам закохуватися в напівкровок.

Вона ледь стиснула щелепу, пригадавши цю прикрість і відразу взяла емоції під контроль. Це не надовго.

Лауріель ввійшла до Зали. За столом уже сиділи кілька радників — ті самі, з якими вона говорила напередодні у своїх покоях. Вони підняли голови, і в їхніх поглядах читалося роздратування, неспокій… і щось інше. Страх.

— Яка ситуація? — спокійно, майже ліниво запитала Лауріель, займаючи своє місце, ніби це вона головувала на раді, а не її батько, який наразі був на засіданні з королем, який щойно прибув.

Один із радників кашлянув, придушуючи хвилювання.

— Вулиці… не реагують так, як ми розраховували.

— То як саме? — її голос залишався прохолодним.

— Народ… надто збуджений. Сторожі всю ніч розганяли натовпи. Вже навіть були бійки. Маги почали майже відкрито висловлювати ворожість до ельфів. Більшість друїдів та людей поки тримаються осторонь, але деякі з них вже також вступають в конфлікти.