36 план

Дарілей ще кілька митей стояв нерухомо, вдивляючись у порожнечу за муром. Гостре, ледь терпке відчуття безсилля стискало груди. Кожна загублена секунда віддаляла Еліріан від нього — і він це болісно усвідомлював. Але куди тепер рушати?

Він різко покликав капітана загону:

— Маєте карту?

— Так, Ваша Світлосте. — Воїн швидко дістав згорток.

Дарілей розгорнув потертий пергамент просто на кам’яній кладці муру. Його пальці ковзали лініями доріг, він намагався побачити у хаосі хоч натяк про її напрямок.

— Дозвольте висловитись, Ваша Світлосте, — тихо озвався капітан.

Дарілей підвів на нього погляд. Досвідчений воїн, який знав дороги краще за будь-кого з них. Принц мовчки кивнув.

Капітан підійшов ближче, оглянув карту лише раз і почав говорити:

— Це лише мої припущення… але я схиляюсь до того, що леді Еліріан не залишиться в Іктарісі. Вона спробує дістатися ельфійських земель і загубитися серед своїх.

— Погоджуюсь, — коротко мовив Дарілей. — Але в якому напрямку?

Капітан замислився. Його погляд ковзав лісами, річками, перевалами.

— Судячи з реакції лорда Тірвена… у них був план, — нарешті промовив він.

— А поки ми його розгадуватимемо, вона вже буде надто далеко, — напружено відповів принц. — І лорд Тірвен не скаже нічого.

Вони обидва замовкли, вдивляючись у карту.

— Леді Еліріан розумна, — знову заговорив капітан. — Вона омине великі торгові шляхи. Це очевидно.

Дарілей позначив їх пальцем і виключив.

— Але й без того вистачає стежок, якими можна втекти, — похмуро додав він.

— Це так. Та як би вона не маскувалася, щоб потрапити в ельфійські землі, їй доведеться пройти через одну з прикордонних брам. Їх усього кілька, — пояснив капітан.

Дарілей примружився:

— Чому ти впевнений, що вона обере браму, а не потайний перехід?

— Бо вона не піде в Пустоші сама, — твердо відповів воїн. — Дорога через них небезпечна навіть для досвідчених. Каравани ж рухаються лише через брами. Якщо леді Еліріан хоче зникнути, а не привертати увагу, вона скористається саме караванним входом — як звичайна подорожня. Ніхто й не запідозрить.

Дарілей вдихнув глибше.

— Слушно. Це наш перший реальний слід за весь день.

Він обернувся до загону. Його голос знову став владним, чітким:

— Повертаємося до замку. Беремо тільки необхідне. Рушаємо кількома загонами до брам. Я сам очолю загін, що вирушить на північ. Орінарісе, ти поведеш воїнів на північний захід…

— Ваша Світлосте, — тихо, але наполегливо перебив капітан. — Дозвольте… Я мушу сказати.

Дарілей на мить зупинився, мало не роздратований, але все ж дав знак продовжувати.

Капітан ковзнув поглядом по карті, по слідах крові на землі, по обличчю принца.

— Можливо, вам варто відправити загони до кордонів… а самому залишитися в палаці й чекати новин. Дорога небезпечна. І ми не знаємо, який шлях вона обере. Ви можете даремно втратити дні… й не наблизитися до неї ні на крок.

Він затримав погляд на принцові.

— І якщо з вами щось станеться, ельфійські землі втратять опору й світле майбутнє...

Дарілей стояв біля муру, мов укорінений у землю. У горлі пекло від крику, що так і не приніс полегшення. Перед очима стояли ті кляті плями крові. Її крові. Кожна з них — мов глибокий шрам на його власній шкірі.

Його думки билися в голові хаотично, боляче, але жодна не давала відповіді.

«Я повинен лишитися. Чекати донесень. Іктаріс тоне в хаосі, я потрібен тут. Розум має стояти вище за серце. Так завжди казав батько…»

Та ці слова раптом здалися йому порожніми. Безглуздими.

«Як я можу залишатися тут, коли вона десь одна? Поранена. В небезпеці. Як я можу слухати тих, хто навіть не хоче шукати її далі? Як я можу чекати?»

У грудях щось обвалилося. Він відчув, як страх змішується з провиною, провина — з люттю, а лють — зі сліпою рішучістю. Все інше відступило.

Еліріан була там, поза мурами. І він піде за нею. Він більше не зрадить собі, інакше який він майбутній правитель. Навіть якщо доведеться обійти половину Андали, аби її знайти.

Дарілей вирівняв спину, ковтнувши останній клубок сумнівів. Обличчя знову стало холодним, майже беземоційним — та під цією кригою вирувало те, що він давно намагався в собі придушити.

До нього несміливо підійшли вартові:

— Ваша Світлосте… можливо, вам варто повернутися до палацу? Ми продовжимо пошуки.

Він повільно, дуже повільно обернувся. Його погляд, сталевий і різкий, примусив варту інстинктивно виструнчитися.

— Ні, — відповів він тоном, у якому не лишилося ані краплі вагання. — Відтепер ви дієте за моїм наказом. Я вирушаю вслід за Леді Еліріан. І ніхто не матиме сміливості мене в цьому зупинити.

Варта перезирнулася. Жоден не зронив слова.

— Слухаємось, Ваша Світлосте, — промовили майже хором.

Вони схилили голови. Суперечок більше не було.

Дарілей глянув у сутінки за муром, мов у прірву, й ступив уперед. Вперше за довгий час не як принц — а як чоловік, що не дозволить втратити ту, до кого тягнеться всім серцем.

Збори зайняли зовсім мало часу — на диво мало, як для принца. Наче самі речі слухняно летіли йому до рук, відчуваючи його нетерплячість. Лише суперечка з Твінсеном затягнула хвилини, розжаривши їх до білого: радник наполягав на розсудливості, на плані, на обачності. А Дарілей — на одному: він їде.

Все закінчилося тим, що Твінсен, стискаючи кулаки до хрускоту, погодився лишитися в палаці та втримувати хаос бодай на тонкій, хиткій нитці порядку. І вже за мить Дарілей мчав у пустоші — немов вітер, хижий і вільний, розтинаючи повітря прямою дорогою до тієї, що зухвало оселилася в його серці.

Дні в дорозі злилися в суцільну смугу — сірі світанки, холодні ночі, зірки над головою, які здавалися чужими й байдужими. Він не знав, скільки разів прокручував у голові її ім’я, скільки разів уявляв, що відбувається з нею в цю мить. Ці думки тягли його вперед, наче видимий тільки йому маяк.