35 маєток роду Тірвен

— Ти більше не змусиш мене сидіти тут склавши руки! — різко вигукнув Дарілей. — Ти чув, які чутки ширяться містом? Я повинен негайно їхати по неї.

— Але, Ваша Світлосте… Дарілею, — спробував заперечити Твінсен, — саме тому ти й потрібен тут, у палаці. Все висить на волосині: рада розколота, на вулицях майже бунт, угода з магами під загрозою зриву та й з іншими народами довіра похитнулася... А невдовзі чергова зустріч з делегатами друїдів. Ти маєш тримати це під контролем, а не залишати напризволяще.

Вірний помічник відчайдушно вдивлявся в обличчя принца, сподіваючись достукатися до його голосу розуму. Але всі його доводи розбилися об непохитну рішучість Дарілея.

— Якщо я знову оберу обов’язок — зраджу себе. І втрачу її назавжди, — тихо, але твердо промовив принц.

Він підвів очі на друга, і в цьому погляді не було жодного сумніву.

— Я все вирішив. І не відступлю.

Дарілей на мить завмер, наче даючи Твінсену шанс на останній контраргумент. Але той лише повільно похитав головою.

— У палаці залишаєшся ти, — продовжив принц. — Ти моя права рука, і маєш достатньо повноважень, щоб утримати ситуацію, доки я повернуся.

— Ти справді думаєш, що це мудре рішення? — врешті таки зірвався Твінсен. 

Він гарячково заговорив в останній спробі достукатися до здорового глузду принца, наголосивши на іншому боці проблеми:

— Чи тобі не спало на думку, що леді Еліріан безпечніше бути подалі від замку? Подалі від місця, де половина придворних вимагала її страти?

Твінсен нервово заходив кімнатою, не в силах більше стримати емоцій.

— Ти приведеш її в лігво хижаків, Дарілею! Просто заведеш у саме серце осиного гнізда, де її розірвуть у ту ж мить, щойно вона ступить на поріг! — вигукнув він, майже благаючи принца бодай на мить задуматися.

Погляд принца став крижаним, а голос небезпечно загрозливо забринів сталлю:

— У палаці вона буде під моїм особистим захистом. Якщо треба — у моїх покоях. Ніхто не посміє піти проти моєї волі. Я наслідний прин, обраний духами предків.

— І тут ти помиляєшся, — втомлено видихнув Твінсен, потерши чоло. — Страх здатен перетворити будь-кого з благородного й розсудливого — на безумця. Безумця, Дарілею, який піде на все. І жоден закон… жодна твоя воля не стануть йому перепоною.

Дарілей мовчав довгу мить. Тиша між ними стала майже відчутною — густою, важкою. Але в його очах не з’явилося жодного сумніву.

— Я не зміню рішення, — сказав він нарешті. — І не прошу тебе погоджуватися. Лише прийми це як факт.

Твінсен зітхнув — тихо, майже непомітно. Він одразу зрозумів: боротьба програна. Не тому, що аргументів бракувало — просто Дарілей уже вибрав свій шлях.

— Хоч візьми охорону, — промовив він після паузи. — Хоч це зроби.

Принц змовк, зважуючи, і врешті кивнув:

— Добре. Візьму загін. Але малий — не хочу привертати увагу.

— Меньше уваги — краще, — погодився Твінсен. — Дорогу до маєтку Тірвенів знаєш?

Дарілей коротко посміхнувся, з втомою.

— Знаю. Я вже давно дізнався про шлях до її домівки.

Вони рушили за годину. У внутрішньому дворі зібрали десять вартових — лише тих, кому Дарілей довіряв беззастережно. Все виглядало надто тихо: ніхто не ставив запитань, ніхто не намагався зупинити. Схоже, чутки й справді розірвали палац зсередини — кожен боявся сказати зайве слово.

Твінсен супроводжував принца аж до воріт. Його обличчя було суворим, напруженим, але в голосі звучала прохолода розуму:

— Тримайся осторонь головних шляхів. Біля зовнішніх міських кварталів неспокійно. Якщо доведеться — зупиняйся й перечікуй небезпеку, не ризикуй. Тінь впала не тількина неї, а й на тебе також...

— Не нагадуй мені, що робити, — сухо кинув Дарілей, але без злості, лише зосереджено.

Твінсен витримав його погляд, а потім тихо додав:

— Повернися живим. І з нею.

Дарілей коротко кивнув, стиснув поводи й пришпорив коня.

За межами замку вітер став гострішим, дерева — бляклими, а небо — важким, ніби перед негодою. З загону охорони не долинало ані слова: лише глухий стукіт копит, ритмічний і насторожений.

Принц їхав попереду. Погляду не відривав від дороги — проте думками був зовсім в іншому місці.

Перед очима знов і знов поставало одне обличчя.

Еліріан.

Її страх. Її розпач. Її сила й погляд у ту мить, коли світ спалахнув навколо неї в найгірший спосіб.

Він стиснув поводи так сильно, що пальці болісно занили.

Маєток Тірвенів був попереду, вже добре виднівся у передсвітанкових сутінках. Затишний дім, де вона виросла. А тепер місце яке може стати пусткою — і від болю, і від втрат, і від чужих рішень.

Це буде його перший крок, щоб повернути її. І, можливо, вперше за довгі роки — обрати себе.

Дарілей обернувся до вартових і коротко звелів:

— Я проїду вперед. Ви зачекаєте кілька хвилин — і рушите слідом.

Вартові одразу сповільнили ходу, залишаючись позаду, але не відстаючи надто далеко.

Дарілей під’їхав до маєтку. Зістрибнув з коня й підвів погляд на темні вікна.

«Тільки б вона була тут. Я не маю права втратити її.»

Його погляд ковзнув по чорній кареті, що стояла біля входу. Незвично. Надто рано для гостей.

«Відвідувачі в таку пору?..»

Напруга стискала груди, але рішучість тепер була непохитною. Він зайшов усередину.

Ще не ступивши до головної зали, Дарілей почув приглушені, але гострі голоси двох чоловіків — у кожному слові бриніло стримане кипіння.

— ...прихильність?! Я б волів бачити свій рід у забутті, ніж пов’язувати його з гниллю, що ховається під личиною честі!

Дарілей рішуче відчинив двері. Поглядом окинув присутніх: лорд Тірвен, тремтячий від люті, і старший син дому Ліаренів, що дивився на господаря з гірким презирством.

— Сперечаєтесь, панове? — промовив принц рівним, холодним тоном. — Сподіваюсь, я не перебив нічого надто важливого?

Упізнавши спадкоємця трону, обидва завмерли. Лорда Тірвена скувало крижаною витримкою, а з молодика Ліаренів пиха злетіла миттєво: страх перекосив йому обличчя. Він щось пробелькотів, наче виправдовуючись, і хутко вислизнув з дому.