34 Таємниця друїдів

Дарілей нервово міряв кроками кімнату. Час підтискав. Він мав би вже бути поруч з Еліріан, але, послухавшись холодних доводів Твінсена, відклав поїздку й тепер чекав на зустріч із таємничим інформатором — єдиним, хто міг пролити світло на підступи друїдів з їхніми новими зіллями. Це могло дати шанс провести наступні переговори з ними більш вигідно. 

Він — наслідний принц. А отже, не має права просто знехтувати ще й цими обов’язками. Він уже й так пішов майже проти всього: проти ради, проти делегатів, проти усталених звичаїв… тільки щоб урятувати її — Еліріан. Ту, що невідворотно зайняла всі його думки.

Скільки разів він проклинав свою долю — цей трон, який тримає його міцніше за кайдани. Формально він майбутній правитель, той хто творить закон, але насправді — ув’язнений у правилах, високих очікуваннях і тиску відповідальності.

Дарілей різко зупинився, провів рукою крізь волосся, ніби намагаючись вирвати з голови нав’язливі думки. Потім підійшов до стіни й вдарив у неї кулаком. Глухий удар рознісся кімнатою, але полегшення це не принесло. Лише ще раз нагадав йому, наскільки він безсилий перед тим, що справді важливо.

Нарешті у двері тихо постукали, й на порозі з’явився Твінсен.

— Тебе тільки за смертю посилати, — роздратовано кинув Дарілей замість привітання.

— Інформатор надто обережний. Довелося докласти зусиль, щоб він погодився на зустріч, — винувато пояснив Твінсен.

— Годі балачок, — різко обірвав принц. — Покінчімо з цим. Веди.

— Ходімо, — коротко відказав Твінсен і жестом покликав його за собою.

Вони вийшли із замку боковим ходом, уникаючи сторонніх поглядів. Зараз зайва увага була їм геть не потрібна. Обидва накинули плащі, приховавши обличчя, і мовчки рушили старими вузькими вуличками.

Дорога вела на околиці міста — туди, де стояли непоказні низенькі будинки. Саме до одного з таких підвів Твінсен.

Хвіртка пронизливо скрипнула, коли ельф відчинив її, неначе попереджаючи невидимих слухачів про їхній прихід. Дарілей невдоволено стис щелепи. Напруга була відчутна майже фізично. Та він довіряв Твінсену настільки, щоб не ставити заборонені в їхньому становищі питання — навіть зараз, коли той умовив його йти без охорони в небезпечний район.

Вони зайшли до старого занедбаного будинку, в якому, здавалося, давно не жив жоден мешканець. Вітер гуляв закутками, бив у ставні, що ледь трималися на прогнилих завісах. В кутку тремтіла одинока свічка — єдине джерело світла в цьому похмурому приміщенні, просоченому запахом вогкості та забуття.

Біля стіни стояла постать у темному плащі. Високий, худорлявий силует. Обличчя ховалося в тіні — розгледіти хоч якусь рису було неможливо.

— Вітаю вас, Ваша Світлосте, — чоловік схилився в глибокому поклоні, щойно ельфи переступили поріг.

— Відкиньмо формальності. Не маю часу. Говори по суті, — різко відповів Дарілей.

— Час… — протяг інформатор, неначе смакуючи саме слово. — Доволі хитка річ. Для когось мить може важити більше, ніж життя. А комусь ціла вічність здається єдиним подихом.

— Раджу не грати зі мною, — холодно перебив принц. — Інакше твій час закінчиться тут і зараз.

Загрозливий тон не справив на незнайомця жодного враження. Він навіть не здригнувся.

Втрутився Твінсен, помітивши, як його володар уже на межі:

— Перейдімо до суті. Час Його світлості коштує дорого. Тож раджу використати його мудро.

— Ви принесли обумовлену суму? — незнайомець говорив так само холодно, навіть не піднімаючи погляду.

— Отримаєш усе до останньої монети, якщо інформація того варта, — відрізав Дарілей, свердлячи його твердим, небезпечним поглядом.

Незнайомець нарешті скинув каптур і підвів голову. Дарілей швидко оцінив його: витягнуте, бліде обличчя, запалі щоки, але очі — гострі, пильні, надто тверезі для особи, що прийшла сюди випадково.

— Друїд, — констатував принц. — Зраджуєш своїх? Не надто віриться з вашими високими ідеалами. Я був готовий побачити кого завгодно, але не друїда.

Дарілей вивчав його кілька митей примружившись і з недовірою запитав:

— Що ж тебе підштовхнуло до цього? Гроші? Амбіції?

— Я маю власні причини, — ухильно відповів той. — Але ж ви тут не для обговорення моїх мотивів.

Дарілей мовчки кивнув. Друїд перевів подих і заговорив повільніше, наче добираючи слова.

— Всіх деталей я не відкрию, — він помітив, як принц спохмурнів, але впевнено продовжив, — наш Повелитель тримає це у суворій таємниці. Посвячених у деталі всього кілька.

Він зробив коротку паузу, нахмурившись.

— Не так давно всі готові зілля у палацових травницях раптом отримали властивість зберігатися необмежено довго. Ніби невпинний плин часу зупинився у флаконі до того моменту, як його відкоркують.

— Казкове диво, — скептично кинув Дарілей.

— Так, диво… — друїд криво всміхнувся. — А потому до палацу прибув маг і було укладено угоду. Суть така: друїди передають магам сувій із заклинанням збереження та докладним описом, як його накладати, а маги натомість...

— Почекай, — урвав його принц, піднявши руку.

Він насупився; на чолі пролягла глибока зморшка. Слова друїда, здавалося, суперечили всій логіці.

— Ти стверджуєш, що друїди звідкись отримали це заклинання? Але як? — недовіра в його голосі здавалась майже відчутною.

— Я розумію, як це звучить, Ваша Світлосте, — друїд випрямився. — Але наш Повелитель справді роздобув його, мені не відомо як. І саме через нього всі наші зілля тепер можуть зберігатися безмежно довго.

Він говорив твердо, без тіні сумніву.

— Це правда, — впевнено додав.

— Друїди не володіють такою магією. Чи, може, в когось прокинулась нова здатність? — спитав Дарілей, різко звузивши погляд.

— Як я вже сказав, заклинання накладає прибулий маг. Для нього виділили окремі покої, надали привілеї. У палаці друїдів його ставлять вище навіть за шановану знать, — незворушно відповів інформатор.

— Не дивно. Такий прибуток... Але щоб друїди допустили до виготовлення зілля когось стороннього? Хоча з іншого боку шалена вигода... — Дарілей злегка нахилив голову, думки закрутилися, складаючись у чітку картину. — Ось звідки їхня зверхність на перемовинах. Ось чому раптом з’явилося стільки зілля на обмін.