33 дорога і роздуми

Еліріан їхала верхи, досі не оговтавшись від шоку. Її тіло дрібно тремтіло від пережитого жаху. Вона намагалася пильнувати дорогу, але це давалося їй насилу. Погляд знову й знову, зрадницьки тягнув назад — у той момент, коли вона встромила лезо у людську плоть, коли її мало не вбив громила, що потім увірвався до намету.

Та попри тремтячі руки вона змушувала себе бути уважною. Еліріан вкотре міцно стиснула повіки, аж до болю, намагаючись відігнати видіння й зосередитись на дорозі.

Вельран поранений, Ронел і Гаел — ледве тримаються, а Гаелові ще й доводиться вести другий віз, бо одного з візників убили. Коррен узагалі лежав напівпритомний, важко дихаючи, не в силі хоч чимось допомогти.

— Ліанно, — окликнув її Вельран.

Вона не відреагувала.

— Ліанно! — цього разу його голос таки прорізав хаос у її голові.

Еліріан здригнулася й різко обернулася.

— Когось помітив? Знову розбійники? Засідка? — вона почала нервово крутити головою, намагаючись знайти ознаку небезпеки.

Вельран похитав головою.

— Ні, заспокойся. Ми добре відірвалися.

Еліріан видихнула, але напруга не відпускала її.

— Ось, візьми, — він під’їхав ближче й простягнув щось у руці.

Еліріан, ще не зовсім повернувшись у реальність, машинально простягнула долоню. Холодний метал торкнувся шкіри — срібний гребінець.

— Я подумав, що ця річ для тебе щось означає, — тихо мовив він. — Тож забрав його у ватажка.

Вона стиснула гребінець у пальцях, притискаючи до грудей так, ніби той міг утримати її від падіння у прірву.

— Дякую, — ледве вимовила.

Вона навіть не згадала про нього тоді, в хаосі й страху. Могла втратити останній зв’язок зі своїм минулим — з батьками, з життям, якого більше не повернеш.

Сльози обпекли очі, але Еліріан різко змахнула їх, не дозволивши пролитися, й повернулася до стеження за узбіччям.

Вони намагалися тримати швидкий темп, щоб остаточно відірватися від злочинців, тож часу на сльози не було. Пізніше, коли будуть у безпеці, вона дозволить собі впасти в розпач — але не зараз, не тут і не перед іншими. Жодної слабкості.

Вельран увесь цей час уважно спостерігав за нею. Еліріан відчула його погляд, знітилася від такої пильної уваги, від думки, що він міг помітити її хвилинну слабкість.

— Як вам вдалося вибратися? — нарешті запитала вона, намагаючись перевести розмову. Голос її все ще зривався, тремтів, але вона глибоко вдихнула і змусила себе вирівняти тон. — Ви ж усі були зв’язані… їх було значно більше.

Вельран якийсь час мовчав, вивчаючи її поглядом. Потім перевів очі вперед, повернувшись до холодної стриманості.

— Частина їхніх людей вирушила до табору — забрати вози для перевезення полонених. Охоронців лишилося обмаль. І вони не сприймали нас як загрозу, — його голос був рівний, майже байдужий. — Твій ніж, до речі, дуже допоміг.

Еліріан кинула на нього швидкий погляд, уловивши теплу нотку в його зазвичай холодному, відстороненому голосі. Але він уже перейшов до звичної манери — можливо, їй лише здалося.

— Ронел удав, що йому зле. Вони зовсім втратили пильність, та ще й один побіг доповідати ватажкові. Саме тоді ми й почали діяти.

— Отже, вони переслідуватимуть нас? Та ще й із підмогою?! — стривожено вигукнула вона, швидко аналізуючи почуте.

Її пальці дрібно затремтіли, сильніше стискаючи повід.

— Нам вдалося трохи виграти часу, заплутавши сліди, — відгукнувся Вельран спокійно, майже невимушено.

Вона здивовано підняла брови.

— Ми пустили їхніх коней іншим шляхом. Земля тут суха й кам’яниста — слідів майже не видно. Якщо серед них немає досвідченого слідопита, вони нас не знайдуть.

На мить запала тиша. Потім Вельран додав, уже серйозніше:

— Але розслаблятися не можна. Це все ще пустоші. Пильнуй і тримай темп, доки не дістанемося кордону. Там уже видихнемо.

Еліріан хотіла розпитати ще багато чого, але розуміла: зараз не час і не місце. Зараз вона відповідає за безпеку інших.

— І ще одне, Еліріан.

Її очі розширилися, коли Вельран назвав її справжнім іменем. Пройшла, ніби ціла вічність, відколи її так називали востаннє.

— Добре обміркуй мою пропозицію, — промовив він після короткої паузи, не відводячи погляду від дороги. — Після всього, що сталося, у тебе вже не повинно лишитися ілюзій щодо шляху, який я пропоную. Тепер ти чітко усвідомлюєш, що на тебе чекає, якщо вирішиш приєднатися до нас. 

Він легенько струсив поводи, від’їжджаючи вперед, і тихо додав:

— Це життя не для всіх.

Еліріан їхала далі мов крізь туман. Навіть коли Вельран від'їхав вперед, його слова ще довго ніби лунали поруч, уплітаючись у стукіт копит, у свист вітру, у глухий страх, що все ще стискав її груди.

«Добре обміркуй мою пропозицію… Це життя не для всіх.»

Вона й так думала про це безупинно, ще до нападу. І вже майже прийняла його пропозицію. А тепер...

Від нього пахло небезпекою від першої їхньої зустрічі. Не тією, що загрожує життю, а тією, що змінює особистість до невпізнання. І було в його пропозиції щось… спокусливе. Чіткість. Мета. Справжнє місце, роль, дія — не блукання світами під чужим ім’ям, не постійний страх, що минуле наздожене.

Та сьогодні вона вперше побачила, що стоїть за цим шляхом насправді.

Кров на її руках ще не висохла. Вона відчувала її, ніби пляма все ще горить на шкірі. Те, як ватажок вів себе у наметі… Його важке дихання. Погляд. Розуміння, що секунди вирішували, ким вона стане — жертвою чи тим, хто б’ється за своє життя. Вибору тоді не було. Вона вижила.

Але чи готова вона жити так постійно?

Зупинитися у віддаленому містечку під чужим ім’ям… ця думка тепер здавалася майже теплим сном. Тихий дім, кілька ельфів, що ніколи не питатимуть, хто вона насправді. Можливо життя без страху, без постійної напруги, без крові. Життя, де вона нарешті могла б бути просто кимось. Кимось новим. Та все ж не собою справжньою.

Але чи стане спокій порятунком… чи в’язницею?