32.4

Ватажок відпив із пляшки довгий ковток, витер губи тильним боком руки й нахилився вперед, розглядаючи її крізь півтінь. Алкоголь притупляв його пильність і розбурхував бажання. Обережність розчинилася у випитому вині.

Його погляд ковзав по ній повільно, безсоромно, наче оцінював вже не партнера — здобич.

— Гарно говориш, — протягнув він хрипло. — Надто гарно для дівчини, що опинилася сама серед моїх людей.

— Припустимо, я повірю твоїм словам, — мовив він низьким голосом і додав з неприхованою погрозою. — Але попереджаю: спробуєш обдурити мене — шкодуватимеш.

— Я ціную відвертість, — відповіла вона, ковтаючи клубок у горлі. — Тож домовимося: ви отримуєте свою частку, я — свій супровід і право на полонених. Кожен із нас залишається живим і у виграші.

Він підвівся, пляшка дзенькнула об стіл. 

— Знаєш, як у нас заведено? Коли угоду укладають — її треба закріпити. Щоб обидві сторони… були задоволені.

Еліріан відчула, як усередині щось похололо. Повітря навколо стиснулося — густе, наелектризоване напругою. Її плечі напружилися, пальці мимоволі стиснули тканину сукні. Вона не рухалася — лише стежила, як він наближається: крок за кроком, повільно, розважливо, немов смакуючи її страх.

— Ви вже маєте хорошу гарантію: цінний гребінець і моє слово, — промовила вона, намагаючись говорити рівно. Голос зрадливо здався тихішим, ніж хотілося. — А слово ельфійки дорожче будь-якої печатки.

Еліріан з кожним подихом відчувала, що тепер це не просто намет, це пастка: вихід лише один, і той — за його спиною.

Він посміхнувся — не з глузуванням, а з тією холодною впевненістю, яка буває в людей, що звикли брати, не питаючи.

— Слова, — засміявся він тихо. — Люди вмирають від меча, а не від слів, красуне.

Він зробив останній крок. Запах алкоголю й диму обпік ніздрі, і вона відчула, як простір між ними зник. Тінь ватажка накрила її, його пальці ледь торкнулися її плеча — важко, впевнено, як своєї власності.

Еліріан відчувала, що словами його вже не переконати.

Він вів долонею по її шкірі, повільно, з тією самою зухвалою посмішкою, що викликала в неї холодну хвилю огиди. Вона розуміла, що перебуває цілковито в його владі.

Ззовні долинув шум — глухий, метушливий. Наступної миті полог намету різко відхилився, і всередину вбіг один із його людей:

— Кіране! Там полонений... — він урвався на півслові, побачивши сцену перед собою. Обличчя зблідло, очі метнулися від Еліріан до ватажка. Він зрозумів чому завадив і Кіран йому цього точно не подарує.

На мить у повітрі зависла мертва тиша.

Ватажок повільно відхилився від Еліріан, його щелепа сіпнулася.

— Та щоб тебе фурії роздерли! — рикнув він, обертаючись до підлеглого. — Що там такого, щоб відволікати мене?! Самі не можете впоратися з купкою зв’язаних ельфів?!

Його голос лунав низько, з тією загрозою, від якої навіть полум’я лампи ніби здригнулося.

— Ми... ми все владнаємо, — пробелькотів він і відступив, швидко вислизнувши назовні.

Кіран важко зітхнув, провів рукою по обличчю, знову обернувся до неї, і саме в цю мить Еліріан зрозуміла: зараз або ніколи.

Її тіло напружилося, погляд гарячково заметався. За його поясом вона помітила кинжал.

І тоді в пам’яті спалахнули слова Вельрана, коли він учив її тримати клинок: «...твій єдиний шанс вижити — перший, неочікуваний, швидкий удар. Інакше — смерть...».

Світ звузився до одного руху.

Еліріан різко вихопила клинок із-за його пояса — холодний блиск металу вразив очі, лезо ковзнуло, відгукнувшись морозом у долоні. Без роздумів, без звуку — без драматичних жестів, просто точний, глибокий удар. Глухий опір плоті, потім — тепло, потік, металевий запах, що миттєво вдарив у ніс, і солонуватий присмак на губах.

Ватажок відсахнувся, очі широко розкрилися — у них на мить промайнуло щось між нерозумінням і люттю. Він зробив крок, спіткнувся й упав, зачепившись за край столу. Пляшка з дзвоном зірвалася й розбилася об підлогу.

Ніж дрібно тремтів у її руці. Кров повільно стікала по зап’ястю, темніла на тканині сукні. Теплий пульс віддавався під шкірою, і десь глибоко всередині спалахнуло — не полегшення, а старий, знайомий жах. Вона згадала, як уперше відібрала життя — коли діяла в розпачі, і полум’я відповідало на її крик.

А тепер — без нього. Тепер це була її рука. Її вибір. Її холодний метал у грудях людини.

Та часу на паніку не було. Кожна секунда могла стати останньою — будь-хто з його людей міг увійти щомиті. І що тоді? Як вона врятує інших? Вона діяла імпульсивно, на межі відчаю.

Її страхи справдилися раніше, ніж вона встигла зробити наступний крок. У намет влетів інший розбійник.

— Кіране!.. — вигукнув і захлинувся словами.

Посеред намету, в калюжі темної крові, лежав їхній ватажок. Над ним стояла Еліріан — бліда, розгублена, з кинджалом, з якого все ще капали густі багряні краплі.

Мить тривало глухе нерозуміння. Потім воїн завив:

— Ах ти ж…!!!

Він кинувся на неї так стрімко, що вона ледве встигла відскочити за стіл — хистку, нікудишню перешкоду між нею та розлюченим громилою. Одним ударом він перекинув його. Стіл гучно врізався в землю, розсипавши по підлозі все, що було на ньому.

Еліріан, тремтячи, відступала назад, стискаючи в руках єдину зброю — закривавлений кинджал ватажка. Лезо тремтіло так само, як її пальці.

Як вижити? Як зупинити його? Він був тверезий, сильніший, швидший. З Кіраном їй допомогли випадок і алкоголь у його жилах. Тепер усе інакше.

Спиною вона вперлася в холодну тканину намету. Далі не було куди. Він насувався невблаганно, з вовчим оскалом, від якого морозом пробігло по шкірі.

У відчаї вона змахнула кинджалом, але він легко вибив його, наче дитячу іграшку. Лезо виписало дугу в повітрі, і вже наступної миті він тримав його сам. Пальці міцно обхопили руків’я, і зброя була швидко спрямована на неї.

Еліріан застигла, не маючи чим захиститися, коли він заніс руку для удару — і раптом завмер. Ніби хтось вимкнув його. Чоловік хрипко вдихнув, очі скляніли… і він безсило звалився перед нею.