31.2 неочікувана пропозиція

Вельран нахилив голову, наче щось пригадав.

— Ти прямувала в далекі землі? — його тон залишався незворушним, але питання прозвучало майже тепло... майже. — Хотіла там сховатися, дізнавшись про своє походження?

— Такий був план, — Еліріан перевела відсторонений погляд убік.

Слова виходили повільно, ніби кожне тягло за собою біль. Їй навіть здалося, що вона говорить не з ним — а з тінню свого минулого.

— Маленьке глухе поселення, тиша, забуття. І щоб більше ніхто не знав, хто я. Але... не вийшло, — додала вже майже пошепки.

— І не могло вийти, — відказав Вельран, і в його голосі з’явилася суха, майже глузлива інтонація. — З твоїм характером? Та ти й на самоті змогла б посваритися з відлунням.

Еліріан навіть не ворухнулася. Його сарказм уже не ранив.

— Я можу запропонувати тобі дещо інше, — раптом сказав він.

Еліріан здригнулася, не вірячи власним вухам. Вона різко підвела голову — серце болісно стиснулося. Все всередині напружилося, ніби тіло чекало удару, а не шансу.

«Пропозиція? Замість вироку?»

— У тебе дратівливий характер, жахливе відчуття дороги, і, якщо чесно, ти виглядаєш як ельфійка, що може заблукати навіть у власному наметі, — додав Вельран, і на його вустах майнула ледь помітна тінь посмішки.

Еліріан підняла брову.

«Наостанок вирішив познущатися?»

— Але, — продовжив він, трохи схиливши голову, — ти відважна. І вперта. Ці речі не підробиш. А ще в тебе вистачає рішучості, щоб перетворити власний страх на зброю. З таким набором можна зробити непоганого найманця.

Серце Еліріан забилося частіше.

«Він... справді це сказав?»

Саме тоді до намету зайшов Ронел. Його усмішка освітила простір.

— О, ти вже отямилася! — жваво вигукнув він, підморгнувши їй.

— Ронеле, не зараз, — голос Вельрана знову став крижаним. — Ми не закінчили.

Тон не залишав простору для заперечень — Ронел миттю вийшов.

— То що скажеш? — спокійно продовжив Вельран, коли тиша повернулася. — Мені потрібен ще один у загін. Постійно.

— Але я... напівкровка. Та й не вмію битися. Навіть правильно тримати кинджал, — розгублено відповіла Еліріан. — І, здається, ти сам казав, що я абсолютно непридатна для подорожей.

— Саме так і казав, — сухо підтвердив Вельран, отримавши у відповідь блискавичний спалах обурення в її очах. — Але витримка в тебе — краща, ніж у більшості тих, кого я бачив. Та ти сама мені це доводила, пам’ятаєш? Коли переконувала взяти з собою.

— Так, — прошепотіла вона. — Але я тоді говорила, що завгодно, аби лиш погодився…

— І все ж ти довела свої слова ділом, — спокійно продовжив Вельран. — Я бачив, як ти тренувалася, поки руки не стерлися до крові. Як не скиглила через втому й мозолі. Хоч і через дурість, — він хмикнув, — але то вже інше.

Еліріан скрипнула зубами. Долоні судомно стиснулися. Вона б віддала все, щоб не дати йому побачити, як всередині клекоче лють і сором.

«Та він просто насолоджується цим!»

Та коли він знову заговорив, його голос став серйознішим.

— І тоді, коли ти вирішила розкритися, аби врятувати мене. Могла втекти. Могла залишити все. Але лишилася. Чому?

Її плечі повільно опустилися, ніби хтось забрав останні сили. В повітрі між ними зависла тиша — така тиша, що чути було, як зовні шарудить вітер у сухій траві.

Еліріан відвела погляд.

— Я не могла інакше. Ти ж... через мене там опинився. Я поклялася собі, що більше ніхто не загине аби я могла жити далі...

— Ти врятувала мені життя. Можеш вважати цю пропозицію знаком вдячності.

— Вдячності? — повторила вона, не вірячи.

«Він — мені? Але ж це він першим кинувся мене рятувати...»

— Чому ти мені допомагаєш? — Еліріан зустріла його погляд. — Навіть після всього, що дізнався?

Вельран мовчав кілька секунд. Потім знизав плечима.

— Не знаю. Можливо, через те, що в тобі є стержень. Ти не схожа на більшість — навіть попри весь твій... складний темперамент. І ще тому, що ти не тікаєш від себе, навіть не зважаючи на смертельну загрозу. Але тобі потрібно прийняти остаточно ким ти є. Кров — це просто умова. Особистість визначають її дії.

Його слова прозвучали, як клинок, що розтинає темряву. Еліріан не знала, чому — але саме ці слова пробили в ній щось глибше за страх.

Вона довго дивилася на Вельрана, не вірячи, що чує такі слова саме від нього — того, хто, здавалось, не здатен на щось подібне.

«Але ж і справді, не так давно я сама клялася довести всім, що моя кров — не прокляття...»

— Можеш не поспішати з відповіддю, — сказав Вельран, трохи втомлено відкинувшись на спину. — Ми все одно тут ще деякий час. Після поранень потрібен перепочинок, небезпечно рухатися далі в такому стані. Та й хлопцям треба розібрати тушу скельника.

Еліріан здригнулася.

— Тушу?.. Тобто його... вбили?

— Авжеж вбили, — спокійно відповів він. — І деякі частини скельника мають цінність. Було б нерозумно не скористатися такою нагодою.

— Розумію, — розгублено прошепотіла вона.

В наметі знов запала тиша. Світло пробивалося крізь полотно, золотячи пил у повітрі. Вельран мовчки спостерігав за нею кілька секунд, перш ніж простягнути руку.

Він дістав із кишені підвіску й передав їй.

— Тримай. Зроблено з його пазура, кількох зубів та луски. Почесний трофей твоєї перемоги.

— Моєї?.. — вона остаточно розгубилася, машинально взяла прикрасу. — Тобто... я його вбила?!

— Ти, — коротко кивнув Вельран. — Випалила зсередини, коли він кинувся на тебе. Гарна робота, хоч і шкода екземпляр, — в його голосі з’явилася тінь посмішки. — Наступного разу намагайся так сильно не псувати здобич.

Вона не стримала короткого смішку — нервового, майже хриплого. І все ж у цьому сміху вперше відчувалося полегшення.

Трофей її перемоги... звучить майже безглуздо. Коли тільки встиг зробити? Та й виконаний вправно. Навіть не віриться, що це він сам створив таку прикрасу. Постарався для неї. Незвичний жест від Вельрана — ельфа холодного й до дратівливості байдужого.