32.2 угода з ватажком

Еліріан зробила крок уперед, не опускаючи погляду.

— Я заможна дочка знатного торговця, — її голос був рівним, майже байдужим. — І маю серйозні справи у північних землях ельфів. Мої супутники, як ви бачите, виявилися... не надто компетентними.

Вона кинула короткий, оцінювальний погляд на зв’язаних.

— Тож пропоную угоду. Ви доставите мене до кордону — натомість отримаєте щедру плату.

Вона дозволила собі легку, ледь помітну усмішку — рівно настільки, щоб це виглядало природно, але не викликало підозр.

— Я вже встигла помітити, що ви — не якийсь простий розбійник. У вас є хватка, пане. Ділова, холодна. З такими я вмію домовлятися.

Ватажок примружився, вдивляючись у неї з цікавістю.

— І що ж, за твоєю логікою, я маю відпустити їх?

— Мені байдуже, — сухо відповіла Еліріан, навіть не повівши бровою. — Що ви з ними зробите — ваша справа. Мені потрібна дорога. Без зайвих... тягарів.

Тиша зависла. Вітер колихнув полотно намету.
У Вельрана злегка напружилася щелепа, але він не сказав ні слова. Його погляд — короткий, холодний, наче різак — ковзнув по ній і зупинився.

Він її зневажав, а може щось розумів.

А от Ронел точно ні.

Він рвонувся вперед, забувши про зв’язані руки.

— Ти що, з глузду з’їхала?! — його голос пролунав над табором. — Як ти можеш так?! Ми ж тобі життя врятували!

Еліріан повільно обернулася до нього. Її очі блиснули холодом.

— А ви, мабуть, забули, що вам за це платять. Та й хто кому врятував? Невже я маю померти, щоб ваші поранення виглядали героїчніше?

Ронел зблід, але вона не зупинилася.

— Ви не виконали роботу, на яку вас найняли, змусили мене особисто напружуватися. І ще маєте нахабство дорікати? Якщо вже на те пішло, саме я маю вимагати компенсацію за заподіяні мені незручності.

Вона фиркнула, демонстративно відвертаючись, ніби її більше не цікавили їхні обурення.

Кілька розбійників пирснули зі сміху.

Ватажок, що досі спостерігав за сценою, розвів руками.

— Смілива, нічого не скажеш. Але скажи, леді, навіщо мені морочитися з твоїм супроводом, якщо я можу просто відрубати тобі голову й забрати гроші?

Він наблизився, так що його подих із запахом алкоголю торкнувся її щоки.

Еліріан не відступила. Навіть не кліпнула. Її голос був тихий, але кожне слово — як сталь.

— Тому що я не настільки дурна, щоб носити з собою все золото. Я розумію, що світ жорстокий. Мої гроші — у надійного ельфа, який чекатиме на мене при в’їзді на кордоні. Отримаєте оплату, коли доставите мене.

Вона зробила паузу, дозволяючи словам опуститися в тишу.

Її тон звучав не просто як торгова пропозиція — в ньому бриніла неприхована рішучість. Еліріан дала зрозуміти: вона не та, кого можна легко вкрасти і викинути без наслідків.

— І не турбуйтеся, — легка посмішка торкнулася її вуст. — Я можу задовольнити будь-яку ціну, яку ви назвете.

Ватажок підняв брови. В його очах з’явилося щось хижо-задоволене. Він нахилився ближче, простягнувши руку й торкнувшись пасма її волосся.

— Будь-яку, кажеш?..

Еліріан напружилася, але залишилася нерухомою. Її погляд — рівний, відсторонений, мов крига.

— Якщо говоримо про гроші, то так, — відповіла спокійно. — Все інше мене не цікавить.

Він засміявся, низько й грубо, та все ж опустив руку.

— Може, ти мені й справді сподобаєшся, леді. Гаразд. Подивимось, чи варта ти тих золотих, про які так сміливо говориш.

Еліріан дістала прихований свій срібний гребінець — тонкий, з витонченою гравіруванням по краю. І простягнула його ватажкові. Робила це недбало, так ніби віддавала порожню дрібничку, хоч серце стискалося від туги, що доводилося віддати подарунок батька — єдину пам'ять про дім, що лишилася у неї на згадку. Але вона не дала здригнутися руці.

«Ще трохи. Тримай роль. Ти виграєш, якщо змусиш його бачити в тобі хорошу здобич, а не загрозу.»

А за спиною вона відчувала погляд Вельрана.
Пронизливий, важкий, як лезо кинджала. І не знала, що в ньому було більше — осуду, чи визнання.

— Нехай ця дрібничка буде авансом, — сказала вона сухо. — І доказом, що зі мною домовлятися вигідно.

Ватажок розглядав гребінець довго і повільно. Його пальці торкнулися холодного металу, він провів по гравіровці нігтем — і в погляді з’явилося щось близьке до цікавості. Річ справді була не з дешевих: тонкий срібний бік, витонченість ліній — все видавало заможність його власниці.

Еліріан відчула, як у горлі з’являється дрібний вузлик жалю. Але вона не відвернулася — цю гру треба було грати до кінця.

Вона додала ще трошки, ласо підсолодивши пропозицію:

— Цей гребінець — лише початок. Якщо ви погодитеся супроводити мене без пригод — отримаєте ще. Достатньо, щоб окупити вашу працю й залишитися з добрим прибутком.

Ельфійка повільно окинула полонених поглядом. Вони сиділи пошарпані: обличчя в пилу й крові, зв’язані мотузками.

Але Еліріан не дала проявитися справжнім емоціям, ковтнула ком, що стояв у горлі. У її голосі з’явилася іронія, що добре лягала на роль зарозумілої пані.

— Та ще ось у чому справа, — заговорила вона, ніби міркуючи вголос. — Через їхню некомпетентність мені довелося втратити час і ризикувати. Я не збираюся оплачувати чужу недбалість — це не в моїх правилах. Мені потрібна від них компенсація.

Ватажок насупився, але не відвернувся.

— І що ти пропонуєш? — запитав він, вивчаючи її саму як товар, за який варто платити.

Еліріан зробила паузу, наче зважуючи варіанти. Потім, ніби осяяння, мовила:

— Продайте їх. Як рабів чи для смертельних двобоїв — не має значення. Просто померши вони точно не принесуть користі. Я не стану тут стояти й ридати через їхню недалекість. Мені потрібна дорога й вигода, а не моральні повчання й збитки.

У таборі на мить запанувала тиша. Окремі голоси затихли. Ватажок принишк, пильно дивлячись на неї. І тоді — з його рота вирвався насмішкуватий регіт.

— О! — проревів він. — Ти пропонуєш продати свою охорону? Хитро й так бездушно. Але навіщо мені ризикувати з перевезенням і торгівлею рабами? Це клопіт. Їх стало важче збувати й охочих покупців тепер набагато менше. Все ж таки легше просто забрати все що ти маєш при собі, ліквідувати свідків і розійтись.