32.1 блеф чи гра заради життя

Вельран залишився відпочивати на лежаку, більше не турбуючи її розмовами.

Він розумів — зараз слова лише зашкодять. Їй потрібна тиша. Простір, у якому можна розібратися із собою.

Еліріан сиділа нерухомо, стискаючи підвіску в долоні. Виріб був теплий — чи то від її шкіри, чи то від чогось глибшого. Вона дивилася на нього, на дрібні прожилки у шматочках луски, і не могла позбутися думки: це її трофей, те, що залишилося після бою зі смертельним хижаком, який вона навіть не пам’ятає як виграла.

Вона перевела погляд на речі, що акуратно були складені поряд з нею: дорожня сумка, кинжал та срібний гребінець, який мабуть випав під час сутички.

Еліріан припасувала ніж за пояс. Й узяла до рук прикраси. В одній долоні підвіска — трофей, що може стати її майбутнім, в іншій гребінець — її минуле.

Її магія — це не сила. Це стихія, яка не слухається. Вона пожирає. Вона нищить.

А він… хоче, щоб хтось настільки небезпечний лишився поруч. Хоче довірити їй спину.

Чому?

Вона не могла зрозуміти цього чоловіка. Спокійний до дратівливості, холодний, відсторонений, наче вирізаний із каменю — і все ж у ньому було щось, що кидало іскри у її темряву.

Він міг убити її просто зараз. Замість цього — пропонує шлях.

В голові спалахували осудливі погляди, злякані голоси минулого — принц, делегати, радники, прості містяни, що навіть не знали її особисто:

«Напівкровка». «Небезпечна». «Проклята». 

Її миттєво затаврували, щойно дізналися про кров, яка тече в її жилах. Не зважаючи ні на що, навіть на її здобутки, становище сім'ї, те як вона жила до цього.

І ось уперше — хтось сказав, що вона може знову стати ким забажає, незалежно від походження.

Еліріан перевела погляд на Вельрана.

Він уже заплющив очі, але не спав. Просто лежав, спокійний, мов хижак, який дав їй вибір, знаючи, що врешті вона зробить саме те, що він передбачив.

Її пальці несвідомо торкнулися бинтів на руці. Під ними — рани, що пекли при кожному русі.

Живий доказ її провини. І водночас — її виживання.

«Залишитися з ним означає піддатися небезпеці знову. А втекти — продовжити жити у страху. Самій. Без мети.»

Тиша у наметі була майже відчутною. Десь за полотном лунали голоси ельфів, потріскував вогонь. Вона заплющила очі — і вперше за довгий час не бачила полум’я, що пожирає все довкола. Лише спокій.

«Може, саме це і є шанс? Не втеча й забуття — а дорога. Не покарання — а спроба зрозуміти, ким насправді є і може стати.»

Вона повільно вдихнула й відкрила очі.

«Так. Я прийму його пропозицію.

Але не через довіру, я й досі не можу зрозуміти його справжніх намірів. А через потребу навчитися контролювати те, що горить у мені. У подорожах буде простір для тренувань. Бо якщо ні — це полум’я спалить усе, що від мене залишилося.»

Еліріан уже була готова погодитися. Та раптом ззовні долинув глухий шум — короткий, уривчастий, але тривожний.

Вельран миттєво підвівся. Його погляд став гострим, мов лезо.

— Залишайся тут, — кинув коротко й, не чекаючи відповіді, розчинив полотнище намету.

Еліріан завмерла. Тиша, що настала після його відходу, тиснула на вуха.

«Залишайся тут. Легко сказати. А що, якщо там чергова небезпека? Що, якщо він не повернеться?»

Вона нахмурилася. Швидко приховала підвіску й гребінець. 

«І це буде моє життя? Сидіти мовчки, чекати, покірно виконувати накази — як дресирована собачка?»

Десь зовні коротко вигукнули — крик урвався різко, як ножем. Потім усе стихло. Тиша стала підозрілою, майже гнітючою.

Еліріан повільно підвелася, кривлячись від болю. Кожен рух віддавався пекучим відлунням у боці. Вона зробила кілька кроків до виходу, але зупинилася, розриваючись між сумнівом і допитливістю.

«Порушити наказ? Ще не почала, а вже переступаю межу…»

Вона вже простягла руку до полотнища, коли тінь впала на прохід. До намету заглянув невідомий чоловік.

Еліріан застигла. Повітря в грудях обірвалося.

Незнайомець посміхнувся. Усмішка — крива, хижа, з холодним задоволенням.

Від цього погляду в неї похолола шкіра. Вона відступила, інстинктивно хапаючись за стіл позаду.

— Хто ви? Що вам потрібно? — її голос прозвучав хрипло, але рівно.

— Зараз дізнаєшся, — чоловік вишкірився, і метал клинка спалахнув у його руці. — Виходь.

Холодок страху пробіг по спині. Еліріан ковтнула, намагаючись не показати, як тремтять пальці. Суперечити не мало б сенсу. Коли на тебе направлений меч — аргументи стають зайвими.

Вона ступила назовні — і завмерла.

Світ за межами намету змінився.

Пил, запах крові й диму. Один із візників лежав ниць, обличчям у землю, темна калюжа під ним швидко розросталася. Коррен сидів, затискаючи поранений бік, кров стікала крізь пальці. Решта, разом із Вельраном, стояли навколішки, зв’язані й беззбройні. Перед ними — чоловік у темному, з очима, як вуглини — ватажок.

(Ватажок банди — Кіран)

Думки заметалися в голові зляканими птахами:

«Що робити? Як урятуватися? Решта — зв’язані або поранені, ще не відновилися після бою із скельником і тепер ще більше постраждали. А що вона може вдіяти сама проти озброєних злочинців? Застосувати магію?.. Але вона ледве змогла викликати її під час бою зі скельником, та й контролювати її практично не вміє. Навряд чи злочинці сумирно чекатимуть, поки вона їх спалюватиме вогнем — та й можна зачепити своїх.»

Серце Еліріан забилося частіше, але вона змусила себе вдихнути повільно. Паніка нічим не допоможе.

«Думай. Грай. Інакше вас усіх виріжуть за хвилину.»

Вона підняла голову, відкинувши страх, як накидку. Рухи стали холодно-впевненими, голос — рівним, навіть трохи владним.

— Що тут відбувається? — її слова прозвучали твердо, майже роздратовано.

Ватажок, почувши її, різко обернувся.