31.1 розмова після

Нестерпний запах золи в'їдався в ніс. У роті стояв присмак попелу й чужої крові, що не хотіла йти з пам’яті. Полум’я пожирало все довкола.

Еліріан намагалася приборкати його, стримати — та воно не слухалося: виривалося з неї нестримними потоками й знищувало все на своєму шляху.

Усе згорало за миті, як у найстрашнішому кошмарі. Але найгірше було усвідомлення — вона сама і є те полум’я, що знову нищить все що їй найдорожче.

Раптом з язиків вогню виринули очі скельника, і його паща роззявилася навпроти неї — величезна, липка, повна гострих зубів.

Еліріан різко відкрила очі. Крик застряг у горлі. Її руки нервово стиснули сорочку на грудях шукаючи щось реальне, щоб вирватися з того кошмарного сну — м'якість одягу, шов на тканині, але вона ще й досі відчувала лише попіл у пам’яті.

Та все ж свідомість почала прояснюватися. Вона знаходилася в наметі на лежанці — Вельран стояв поряд і тримав її за плече. Сонце, яскраве й живе, пробивалося крізь перегородку.

Коли Еліріан отямилася повністю, Вельран відійшов і сів на сусідній лежак, не відводячи від неї пильного погляду.

— Ти марила, — сухо сказав він, пояснюючи свою пильність.

Слова — короткі, як діагноз, у них не було спроби втішити.

Вона кинула на нього швидкий, обережний погляд. Рука була перев’язана. На шкірі обличчя та рук, не прихованій одягом, виднілися ссадна й подряпини. Але більше нічого серйозного.

Спроба сісти далася важко: тіло відгукнулося тупим болем, бік тягнуло. Вона зморщилася, але все ж підвелася.

Вмілі пов'язки покривали її в кількох місцях. Еліріан не пригадувала як отримала ці рани й чим все скінчилося. Але вона й Вельран лишилися живими. Отже скельника таки вдалося відігнати чи може вбити.

Мовчання у наметі було важким. Та Еліріан не наважувалася порушити його — не знала, з чого почати. Вона прокручувала в пам’яті усе до втрати свідомості: як магія вирвалася з неї, погляд Вельрана в ту мить, як полум’я пішло на звіра.

«Чим все скінчилося? Чому її не вбили, коли зрозуміли хто вона насправді? Чому перев’язали, поклали в намет?»

Невідомість роздирала.

Пальці нервово перебирали ткинину сукні. Вона не сміла підвести очі.

Нарешті Вельран порушив тишу.

— Хто ти? — холодно спитав він. — Відповідай чесно.

В його голосі не було питання — була перевірка на вину.

Еліріан підняла на нього погляд. Слова застрягли в горлі.

«Що йому казати? Що я напівкровка, монстр, що тікає від правосуддя?»

Та яка вже різниця. Якщо вирок вже майже висить над її головою, то хай хоч останні хвилини вона проведе гідно — не ховаючись за брехнею.

Вона випрямила плечі, підняла підборіддя. Серце тремтіло, але голос був тихим і рівним.

— Моє колишнє ім’я, яке я поховала, — Еліріан Тірвен. Донька першого посла делегації ельфів.

«Я не буду більше ховатися, в цьому вже немає сенсу. Нехай хоч помру з правдою.»

Вельран не змінив виразу обличчя. Він лиш промовив далі наступне питання:

— Ти когось убила своєю магією? — прозвучало сухо, різко.

Вона здригнулася при згадці, та ще голосно й прямо відповіла:

— Так.

— З наміром? — Вельран дивився, не відводив очей.

Еліріан стискала поділ сукні, приховуючи тремтіння рук.

— Я... — її голос зірвався. — Я захищалася. Це було випадково, щоб врятувати себе.

«Чи є захист виправданням, коли вбиваєш? Чи можливо потім відмити руки від крові? Я монстр і цього не змінять жодні слова...»

— Ти напівкровка? — голос Вельрана рівний, лише крижана відстороненість.

Еліріан не могла прочитати його думок. В його очах не було жодних емоцій — лише холодна оцінка. Вона відповіла чесно, хоча голос злегка здригнувся.

— Так. Дізналася про це нещодавно.

«Як воно гірко звучить, як тавро. Тепер стежки назад вже точно не має.»

Вельран мовчав довго. Під його поглядом вона відвернула очі, і тихо додала:

— Якщо вирішиш стратити — я не чинитиму опору.

Усередині стояла важка, тягуча тиша. Чути було лише її власне дихання, рване й неглибоке. Вельран мовчав, немов вирішував долю не лише її, а й самого себе.

Ще кілька митей він просто дивився на неї. Його погляд був холодним, відчуженим, але в ньому бриніло щось уважне — мовби він зважував кожне слово, яке мав сказати далі. Нарешті заговорив.

— З першого погляду я відчував у тобі щось… неправильне, — його голос звучав рівно, без тіні здивування, але кожне слово лягало, як холодний камінь на серце.

Еліріан гірко всміхнулася.

«Неправильне… мабуть, це точне слово.»

— Твої вчинки й слова не збігалися, — продовжив він. — Я зрозумів це ще тоді, коли ти відкрила рота вперше.

— Тепер хоча б знаю, де прорахувалася, — іронічно відказала Еліріан. — Дякую за пояснення, хоч навряд чи мені це ще колись знадобиться.

Тремтіння в її тілі зникло. Залишилася порожнеча. Вона відчула, як усередині щось клацнуло — спокій, який буває тільки перед падінням у прірву. Який сенс хвилюватися, якщо все вже вирішено?

Його обличчя було в напів тіні, тільки відблиск світла з отвору намету ковзнув по лінії щелепи. В цій напівтемряві він здавався майже нереальним — як привид минулого, який повернувся за нею.