30 сутичка не на життя, а на смерть

В голові Еліріан спалахнули слова господаря таверни: «...зі скельником навіть озброєний патруль не впорається, не те що самотня дівчина…»

І зараз він — просто перед нею.

Думки панічно заметалися в голові: що робити? як урятуватися? це вже кінець?..

Страх обплів тіло, стискаючи груди. Навіть повітря стало в’язким. Кожен рух здавався зайвим — варто лише дихнути, і потвора кинеться.

З темряви долинуло глухе, лякаюче шипіння. Ящур вигнув спину, б’ючи хвостом по камінню — кожен удар луною розрізав ніч. Навіть у пітьмі світилися його очі — тьмяні, жовті, як розпечений метал.

Еліріан побачила блиск страхітливих іклів — і серце зупинилося.

— Потроху відходь, — пролунав за спиною низький, спокійний шепіт Вельрана.

Його голос був єдиним, що ще тримав її при тямі. Він звучав без страху, лише крижана рішучість.

Але ноги не слухалися.

Погляд чудовиська глибоко вп’явся в неї, мов кігті в плоть. От-от він кинеться. Кожен подих здавався надто гучним у цій тиші.

— Ліанно! — прошипів Вельран, уже ближче. Його рука різко схопила її за комір і смикнула назад. — Зберися, інакше помреш.

Вельран різко потягнув її, прикриваючи собою. Еліріан ледве дихала — межа між хоч якимось самоконтролем та панікою тоншала з кожною секундою.

Скельник наближався, шиплячи, немов розпечене вугілля. Гребінь на його спині спалахнув вогнем — знак, що він розлютився. І тепер живими їх не відпустить.

— Ліанно, — голос Вельрана був напружений, але твердий. — Відступай до табору. Збери всіх. Тікайте звідси, негайно.

Він уже готувався до бою, розраховуючи відстань, рух, шанс на удар.

— Я затримаю його. Скільки зможу.

— Ні… — видихнула вона, тремтячи. — Ти ж помреш…

Вельран різко штовхнув її вбік — просто в ту мить, коли скельник кинувся вперед.

Пазурі просвистіли за подих від її обличчя, зачепивши плащ.

Тканина загорілася іскрами від полум'я гребеня ящура, і запах паленої вовни змішався з металевим присмаком страху на язиці.

Еліріан покотилася по землі, відчула, як каміння ріже шкіру, й з надривом підвелася на ноги.

Ящур загарчав, ударив хвостом по землі — пил і уламки каміння полетіли в усі боки. Гул від удару пройшов крізь груди, як хвиля — навіть кістки завібрували. Вона відчула його силу усім тілом.

Скельник нахилив голову, готуючись до нового стрибка. Його паща світилася від власного жару.

Еліріан застигла. Серце билося десь у горлі. Тіло не слухалося.

Скельник рвонув уперед — і в ту ж мить у нього врізався камінь, перевівши його увагу.

— Ліанно! Швидше! — крикнув Вельран, ухиляючись від удару. — Інакше всі загинуть!

Ці слова прорізали їй свідомість, мов удар.

Вона нарешті рушила — зробила крок, другий, третій. Але не змогла відірвати погляду від Вельрана, який самотньо стояв проти чудовиська. Його рухи були точними, кожен крок — на межі виживання. Але на скільки б вправним не був Вельран, проти скельника йому не вистояти.

Ящур кружляв навколо, висовуючи з пащі роздвоєний язик. Він грався з жертвою.

І ось — один невдалий рух. Під ногою Вельрана хруснув камінь.

Ящур рвонув прямо на ельфа.

Крики злилися з ревом чудовиська. Вельран устиг виставити руку — ікла зімкнулися на плоті.

Бризнула гаряча кров.

Скельник відкинув його вбік, наче ляльку. Тіло вдарилось об землю, перекотилося. Але Вельран, захлинаючись болем, підвівся. Притис поранену руку, іншою перехопив міцніше кинджал.

Його силует, осяяний тьмяним світлом полум’я гребеня, здавався нереальним — самотній воїн перед чудовиськом.

Еліріан завмерла.

Вона бачила — він не витримає другого удару, йому лишилося недовго. Вельран загине через неї.

Бо вона вийшла за межі табору. Бо була необачною. Бо він прикриває її.

«Ні... ні. Ні!»

Вона не може дозволити цьому повторитись. Ніхто більше не помре, щоб вона змогла жити далі. Досить.

Але руки тремтять, ноги ватяні. Вона безсила. Слабка...

Безвихідь стисла її сильніше за страх. І тоді щось у ній — давнє, заборонене, прокляте — озвалося. Як поклик сили розірвав паніку, наче тонку павутину.

В голові спалахнула єдина думка — заборонена, страшна, але єдина, що може врятувати.

«Магія.

Нехай потім Вельран зненавидить її. Нехай уб’є, коли довідається її таємницю. Але не зараз.»

Не тоді, коли смерть уже стоїть за його спиною. Вона мусить врятувати.

«Але як? Як викликати полум'я?..» 

Вона заплющила очі, прислухаючись до себе. Спочатку було лише тепло — тонке, майже непомітне, десь глибоко під грудьми, як тліюча іскра.

Еліріан стояла, стискаючи кулаки так, що нігті впивалися в долоні. В повітрі пахло попелом і залізом. Вельран ще стояв на ногах, але вже хилився. Кров темними плямами просочувала його рукав.

Скельник готувався до стрибка. Його очі світилися тим самим кольором, що й полум’я, яке тепер повільно підіймалося вздовж його хребта. Повітря навколо гуділо — від жару, від напруги, від самої смерті, що вже дихала поряд.

І тоді жар у грудях розрісся.

Пульс вибухав у скронях, бився зсередини, немов хтось намагався вирватися назовні. Дихання стало гарячим, уривчастим — вона задихалася. Магія клекотіла, неслухняна, некерована. Кров горіла, немов у жилах текло не життя, а розпечене полум’я.

«Ні... не зараз, не так... Зберися!»

Вона намагалася зосередитися. Утримати, спрямувати, зібрати полум’я в єдиний потік. Іншого шансу не буде. Або зараз — або ніколи.

Але сила виривалася. Розтікалася по тілу, спершу повільно, потім швидко переростаючи у бурхливий потік стрімкою хвилею, що палила зсередини. Пальці засвербіли, ніби шкіра стала надто тісною для чогось, що рветься назовні.

Повітря навколо стало щільним, важким. Волосся піднялося, ніби буря прокинулась у безвітрі. Земля під ногами здригнулася.

Вельран, відчувши це, обернувся — його очі на мить зустрілися з її. І в цю мить руки Еліріан самі розтиснулися.