29.2 емоційна сварка

Подальшу частину шляху Еліріан старанно пильнувала дорогу.

Слова Вельрана — про те, що зараз вона найслабша і від цього можуть постраждати інші, що своєю неуважністю може наражати їх усіх на небезпеку, — глибоко засіли в думках і не відпускали.

Еліріан не мала права легковажити цим.

Вона ще доведе йому, на що здатна, хай навіть вже завтра розпрощається з цими ельфами назавжди.

На щастя, до вечора шлях минув спокійно. Вельран обрав місцину для ночівлі й коротко наказав ставати табором.

Еліріан ледве злізла з коня, відчуваючи, як тіло ломить від втоми. Долоні пекли нестерпно — стерті до крові від руків’я кинджала, а тепер і від повіддя. Кожен рух віддавався пульсуючим болем, але вона лише міцніше стиснула зуби. Не мала наміру показувати слабкість.

Випрямившись, поправила пов'язки на руках і взялася допомагати іншим.

Час від часу ловила на собі уважний, мовби пронизливий погляд Вельрана — і тоді ще дужче намагалася приховати втому.

— Ліанно, віднеси казан до вогнища, — гукнув Ронел, подаючи їй важку посудину з воза.

Еліріан кивнула, перехопила за ручку — гострий біль пронизав долоню. Метал уп’явся просто в розбиту шкіру. Вона зойкнула й упустила казан, але одразу ж підняла його знову.

Та не встигла зробити й кроку, як перед нею виріс Вельран.

— Покажи, — коротко мовив він, тим самим рівним, холодним голосом, який щоразу виводив її з себе.

— Що саме? — спробувала зберегти спокій і відступила на крок.

Він не відповів. Рух був надто швидкий — він просто схопив її за руки. Еліріан здригнулася від болю й знову випустила той злощасний казан — він із глухим брязкотом упав до ніг.

Вельран насупився, глянувши на неї з ледь прихованим роздратуванням.

Еліріан рвучко висмикнула долоні з його рук. Її палив сором і гнів. Принижена гордість стискала горло. У таверні він не хотів брати її в дорогу — саме через «ніжні руки». І тепер, лише до кінця першого дня, вона ніби підтвердила його слова: подряпані, у мозолях, долоні пекли, мов обпалені.

Вона швидко знову натягнула пов’язку, підняла посудину і, не глянувши на нього, спробувала пройти повз.

— Можеш не хвилюватися, що я скаржитимуся, — тихо, але твердо промовила, навіть не обертаючись. — Як і казала раніше, я не маю звички плакатися через дрібниці.

Повітря між ними загусло. Вогонь у таборі потріскував, кидаючи червоні відблиски на обличчя. Вельран мовчав, але його погляд став важчим, мов натягнута тятивa — досить лише подиху, щоб вона зірвалася.

Еліріан відчула, як серце почало битися швидше. Ще трохи — і вона скаже щось, про що потім шкодуватиме.

Та він не дав їй пройти. Міцно схопив за руку й потягнув за собою. Його пальці вп’ялися в її зап’ястя. Вона різко вдихнула, намагаючись стримати крик. Біль різонув гостро, до запаморочення. Казан брязнув об землю, і цей звук пролунав так, ніби хтось кинув виклик.

— Ходімо, — коротко кинув.

— Пусти! — вигукнула вона, намагаючись вирватися, але він лише сильніше стис пальці.

Еліріан спробувала опиратися. Вона смикнулася, силкуючись протистояти, але його хватка тільки посилилася, це було рівноцінно спробі зрушити брилу з місця. Здавалося, її тонка рука ось-ось трісне. Розпач і гнів змішалися в одне — так, що аж очі защипало.

— Ай! — зойкнула вже не стримавшись, коли він черговим необережним рухом зачепив її рани.

Вона відчула, як у горлі підступає клубок. Хотілося вдарити, закричати — будь-що, тільки б не йти безпорадно за ним.

— Досить цієї напускної бравади. Не в ігри граємо, — гримнув на неї зупинившись, в голосі зазвучав холод.

— А я й не граю!

Вона говорила крізь зціплені зуби, і навіть їй самій голос здався чужим — надто тремтливим, надто емоційним. Чому він змушує її втрачати самоконтроль?

— Не схоже, — сухо заперечив Вельран.

— Годі з мене цього твого повчального тону! — випалила вона. 

Еліріан зробила крок уперед, майже впритул до нього. Їхні тіні сплелися у світлі вогнища. Її очі палали, його — блищали холодом. Двоє, що не можуть відійти, хоча обидва хочуть розірвати цей погляд.

— Ти тільки те й робиш, що лякаєш мене якимись небезпеками в пустошах. А насправді все, що трапилося з нами — це кілька птахів вилетіло з кущів та тінь дикого пса майнула неподалік. Ось і всі твої «небезпеки»!

— То, виявляється, ти все ж можеш хоч щось помічати довкола, — глузливо кинув Вельран. — Не така безнадійна, як здалася спершу.

— Так. І сама про себе можу потурбуватися, — різко відповіла Еліріан. — Не завдам нікому зайвого клопоту.

— А от тут ти якраз помиляєшся, — холодно відказав він. — Чому не подумала захистити ніжну шкіру рук? А тепер твої долоні вже запалені. В тебе є ліки? Чи сподіваєшся, що друїди вийдуть відразу за першої потреби, чекаючи під сусіднім кущем, аби зцілити? Ти хоч подумала, що буде, коли почнеться гарячка, якщо запустиш рани?

Еліріан лише сопіла, не знаходячи, що відповісти.

— Ти не зможеш виконувати свою частину роботи, — продовжив насідати Вельран, — та ще й тоді хтось із моїх хлопців муситиме кинути свої обов’язки, щоб наглядати за тобою.

— Зараз оброблю, — буркнула вона. — Я купила ліки в таверні в друїда. Там має бути загоювальна мазь чи настій.

Еліріан відвернулася, щоб він не бачив, як щоки налилися жаром. Ледве стримувала роздратування. Тут він мав рацію — і саме це дратувало найбільше. Його слова боліли гірше за рани. Бо кожне — було правдою. Чому вона сама не подумала про це: запобігти мозолям або відразу обробити їх?

— Вирушаючи в дорогу, потрібно чітко усвідомлювати власні можливості, добре продумувати свої дії та їх наслідки, — продовжив Вельран, уже втрачаючи спокій. — І не намагатися стрибнути вище голови. Від цього може залежати не лише твоє життя.

Його пальці судомно стиснулися на руків’ї кинджала, що висів при боці. Вельран зціпив зуби, відвернувся. Його залізний спокій тріщав — і це дратувало його ще більше.

Він пройшовся туди-сюди, сердито буркнувши: