29.1 шлях пустошами

Сонце тільки ледь виглянуло з-за краю горизонту, коли караван рушив із подвір’я придорожньої таверни. Туман ще клубочився білими пасмами над землею, ковтаючи тіні возів і кінських ніг. У повітри висів запах сирості, металу й кінського поту — важкий, живий запах дороги.

Еліріан їхала осторонь. Кожен крок коня відбивався в тиші, що звучала гучніше за слова. Десь позаду залишилися важкі фрази, які вона не могла забути — його голос, холодний і рівний, наче той вітер, що зараз різав лице.

Вона знову й знову прокручувала розмову з Вельраном. Його байдужий погляд, тверді слова — усе це змушувало відчувати себе безпорадною, недолугою нікчемою, і сьогодні, і вчора.

Будь-який інший чоловік міг би просто погодитися, але не Вельран. Від нього віяло невдоволенням, і зрештою поблажливо погодившись, лише кивнув. Рівно. Спокійно.

Дав дозвіл так, ніби це нічого не означало для нього.

«Холодний, як крига. Та ще й ця ранкова розмова...», — подумала вона скрипнувши зубами. Саме цей його байдужий спокій дратував найбільше. 

Тепер він їхав попереду, мовби взагвлі забув про її існування. І в цьому було щось принизливе.

Дорога вилася рівниною, петляючи поміж рідких чагарників. Сонце вже піднялося над обрієм і щедро заливало степи теплом. Повітря прозоре — жодної тіні, де міг би сховатися ворог.

Спершу Еліріан уважно вдивлялася в кожен рух, у кожну пляму світла, але з часом напруга спала. Та й сам караван — два вози з візниками, четверо озброєних ельфів верхи, і вона п'ятою — виглядав досить грізно.

Хто наважиться напасти на таку компанію? То навіщо даремно напружуватися?

Поступово думки потяглися іншим руслом.

Що чекає попереду? Як жити далі — після всього?
Як спокутувати провину за вбивство тих вартових? Вони були покидьками, але все одно — вона забрала їхні життя. І тепер їхня кров, здавалося, досі липне до пальців.

Як переконати інших, що вона не чудовисько? Якщо навіть себе не вдається.

Батьки вчили її жити достойно, продовжити рід...
Але навіщо? Вона навіть не може назвати власне ім’я. Та й як зв’язати життя з кимось, прирікаючи його на небезпеку? А діти? Чи зможе вона дивитися, як її кров приносить тільки страждання найдорожчим? Хіба зіажиться передати своє прокляття їм у спадок?

Ліпше залишитися самій.

Жити тихо, не спокутуючи — відпрацьовуючи провину, день за днем, поки серце не стане каменем. Й не калічачи більше нічиїх доль.

— Отже, так ти пильнуєш? — рівний голос пролунав просто поруч.

Еліріан різко повернула голову, здригнувшись. Вельран.

Вона навіть не почула, як він під’їхав — тільки коли вже заговорив до неї.

— Ти з’явився зі сторони обозу, — відповіла, намагаючись зберегти спокій. — Я маю стежити за узбіччям... тож не прискіпуйся.

— Якби ти справді пильнувала, а не літала десь у власних думках, — його голос був тихий, рівний, але в ньому звучав метал, — ти б помітила, як я наблизився. Тут не місце для неуважності. Від кожного з нас залежить життя інших. Сила загону дорівнює силі найслабшого. І зараз — це ти.

Слова вдарили болючіше, ніж вона хотіла собі зізнатися. Еліріан насупилася, але промовчала. Він мав рацію — вона справді відволіклася. І все ж тон, у якому він це сказав, дратував більше, ніж будь-який крик.

— Якщо ти прогавиш напад і хтось загине, — продовжив Вельран, не змінюючи тону, — ти зможеш із цим жити?

Її серце стиснулося. Повітря стало важчим.

— Я не допущу, щоб через мене ще хтось загинув, — різко відказала вона, намагаючись приховати тремтіння голосу. — Краще пожертвую собою.

Вельран злегка нахилив голову, примружившись, і кілька секунд просто дивився на неї. Його погляд був холодний і безжальний, наче він розбирав її на частини.

— Тобто й сама помреш, і товариша не врятуєш, — мовив він майже лагідно. — Гарна стратегія.

Еліріан шумно видихнула, ледве стримуючись, щоб не відповісти гостро. Вельран говорив далі, стишивши голос:

— Та скажи, ти коли-небудь брала участь у справжній битві? Легко кидатися гучними словами, спокійно їдучи верхи... — його голос знизився, став глухим і загрозливим. — Але коли твоє життя висить на волосині, коли поруч дзвенить метал і лезо тягнеться до твого горла — ось тоді й відкривається справжня суть кожного.

Його слова вдарили глибше, ніж вона хотіла визнати. Здавалося, він бачив її наскрізь. Перед очима спалахнули обпалені тіла, розпач, страх, несамовите бажання вижити. Те, що вона зробила тоді... як патрульні скинули її з коня, а вона забрала їхні життя, щоб урятувати своє.

Вельран мовчав якийсь час, а потім додав — тихо, рівно, але так, що холод пробіг по спині, ніби він знав більше, ніж говорив уголос:

— І цікаво, чому ти сказала — ще хтось?

Повітря між ними ніби застигло.

Еліріан похолола зсередини. Необачно сказала зайве. Вона намагалася зберегти незворушність, але пальці мимоволі стиснули повіддя.

Вельран ще кілька секунд вдивлявся в неї тим поглядом, від якого хотілося відвернутися, потім рівно розвернув коня й рушив уперед.

Його голос, коли він кинув через плече, був спокійним до нестерпності:

— Пильнуй дорогу. Інакше хтось справді може поплатитися життям. І це переслідуватиме тебе решту життя...

Еліріан довго дивилася йому вслід.

Замість полегшення в грудях клекотіло обурення — і, водночас, сором.

«До роздратування холодний. Цей його спокій... — подумала вона. — Навіть коли має рацію, хочеться вдарити. Просто щоб хоч якусь емоцію побачити на цьому кам’яному обличчі, або ж... щоб приховати, що він бачить більше, ніж вона бхотіла б показати».

Вони їхали без пригод аж до полудня.

Сонце стояло майже в зеніті, палило незвично немилосердно для цієї пори. Врешті Вельран підняв руку, даючи знак зупинитися. Коні парували від поту, повітря дзвеніло від спеки.

— Привал, — коротко кинув він.

Рухи його були точні, як завжди: він не підвищував голосу, але кожен виконував накази миттєво. Вози зупинилися, ельфи зняли сідла, напоїли тварин. За кілька хвилин здавалося, ніби табір існував тут завжди — все розставлено, розподілено, охорона вже виставлена.