28 приготування в дорогу

Еліріан прокинулася посеред ночі — різко, наче від удару. Серце калатало, подих був уривчастим. Черговий кошмар.

За вікном ще навіть не світало — лише густа темрява й подих вітру, що ковзав по шибках.

Вона вмилася холодною водою, намагаючись привести до ладу і себе, і думки. Холод пробрав до кісток, але повернув ясність.

«Може, й на краще — принаймні не просплю виїзд... І матиму час спокійно зібратися. А коли дістануся поселення, попрошу травника порадити якесь зілля від цих снів. Сподіваюся, він там буде.»

Еліріан швидко впоралася з приготуваннями. Але очікування світанку тяглося безкінечно. Сон знову почав підкрадатися — тягучий, важкий. Щоб не ризикувати заснути вдруге, вона вийшла надвір.

Холодне, туманне повітря вдарило в легені, змусивши її різко вдихнути. Волосся злиплося від сирості, легка дорожня сукня зовсім не рятувала від ранкового холоду, а плащ вона не прихопила. Еліріан поїжилася, потираючи руки, й попрямувала до конюшні.

Світло там уже горіло.

«Невже хтось ще встав настільки рано? — майнула думка. — Мабуть, не тільки в мене безсоння».

Вона не звертала уваги на чужі звуки, звично підійшла до свого коня й узялася сідлати.

— Добре відпочив, хлопчику? — прошепотіла, легенько поплескуючи по шиї. — Сьогодні нас чекає довга дорога. Не підведи мене.

Її рухи були зосереджені, майже ритуальні — до тієї миті, поки вона не відчула чужу присутність. Тиша раптом ущільнилася, наче повітря стало густішим.

Еліріан різко обернулася.

Біля входу стояв Вельран.

Його постать вирізнялася на тлі світла з ліхтаря — висока, міцна, нерухома. Погляд холодний, оцінюючий, наче він розглядав не дівчину, а спорядження перед походом.

— Добре перевір усі ремені, — сказав він рівно, наче диктуючи інструкцію. — І збрую закріпи як слід. У дорозі може трапитися що завгодно. Як осідлаєш — так і житимеш. Скоро вирушаємо. Закінчуй.

Потім просто відвернувся, ніби її подальша присутність втратила сенс.

Еліріан стиснула губи, дивлячись йому вслід.

— Пихатий син північного вітру, справжній лицар чемності… з болотяної ями, — прошипіла крізь зуби. — Хоч би привітався... чи допомогу запропонував. Ні, тільки: «перевір», «закріпи»... ніби я сама не знаю, як готувати коня до дороги. Саме тому й роблю це власноруч!

— Якщо ти вже закінчила скаржитися на мій характер, — пролунав його голос з-за сусідньої перегородки, глухий, насмішкуватий, — виходь на двір. Розповім план подальших дій.

— Демон в ельфійській подобі, — буркнула собі під ніс, закотивши очі.

Вона перевірила ще кілька кріплень, затягнула останній ремінь і, зітхнувши, вийшла назовні. Трохи неприємно було, що він почув її бурчання, але, зрештою, навіть краще. Хай знає, що вона про нього думає.

Еліріан не з тих, хто пліткує за спиною й удає приязність. Хоча, мабуть, тепер варто бути обережнішою.

«Допомога мені все ж потрібна. Варто зберегти хоч якусь його прихильність,  — подумала вона, вдивляючись у темну постать Вельрана біля воріт. — Сподіваюся, дотримає слова й проведе до кордону. Але й розслаблятися не варто, я не можу покладатися повністю на інших. Моє життя тільки у моїх руках. Це я вже встигла засвоїти».

Щойно Еліріан вийшла, Вельран зміряв її важким поглядом.

— Казала, не з тих, хто скаржиться, — пробурмотів він. — А ми ще й не вирушили, як ти вже ниєш.

Він потер перенісся пальцями, втомлено зітхнув:

— Ще не пізно передумати, — промовив він скоріше до себе, ніж до неї, але в голосі не було ні жалю, ні роздратування — лише холодна констатація.

— Передумати? А навіщо ж тоді погодився? Можливо, через винагороду? — з ядовитою усмішкою відказала Еліріан. — Або через мій чарівний характер — на противагу твоєму.

Кілька ельфів, що стояли поруч, закашлялися, стримуючи сміх.

Вельран зиркнув на неї з-під лоба:

— Це було риторичне питання, — рівно промовив він. — І запам’ятай: надалі говоритимеш лише тоді, коли я дозволю. Коротко й по суті.

Еліріан хмуро кивнула, стримуючись, щоб не відповісти ще дошкульніше.

— Маєш захист? Зброю? — запитав Вельран, окинувши її оцінюючим поглядом.

— Лише кинджал, — знизала плечима вона.

Помітивши, як він ледь насупився, роздратовано додала:

— Я готувалася успадкувати торгову справу, а не йти в похід. То вже вибачай, що не прихопила з собою арсенал і не вправлялася з мечем на дозвіллі.

— Торговці часто подорожують нейтральними землями перевозячи свій товар, а не сидять вдома у затишку. Ти мала б це знати й передбачити, якщо дійсно збиралася перейняти торгову справу, — зневажливо пирхнув Вельран і, обернувшись до одного зі своїх, коротко наказав, — Ронел, знайди їй якийсь захист.

Ельф миттю зник і вже за хвилину повернувся, тримаючи металеві наручі та поножі.

Еліріан скептично підняла брову, оглядаючи принесене.

— Одягай, — кинув Вельран. — Ми їдемо не на прогулянку.

Вона відчула, як у ній закипає лють, але не дозволила собі навіть видихнути різко. Мовчки взяла обладунки.

«Тримайся, Еліріан, — підбадьорила себе подумки. — Усього два дні. Потім скажеш йому все, що думаєш, і забудеш, ніби страшний сон.»

— Я їду попереду, — почав роздавати вказівки Вельран. — Ронел і Коррен позаду. Гаел і як там тебе... панна, — з боків.

— Ліанна, — з натиском промовила Еліріан. — Ліанна Сіарель.

— Не суттєво, — відрізав він, навіть не глянувши в її бік. — Головне — пильнувати дорогу, не відволікатися. Зараз перекусимо, поповнимо запаси й рушимо, щойно засіріє небо.

Його погляд ковзнув по всіх, зупинившись на Еліріан. Від того погляду ставало холодно, наче він міг бачити крізь неї — і не знаходив там нічого, що варто уваги.

— Питання?

— Так, у мене. — Вона схрестила руки. — Я ж вам плачу, щоб їхати разом, а виходить, ще й мушу виконувати роботу, за яку вам платять інші? Охороняти обоз? Зручно ви все влаштували!

— Ти вільна їхати сама і робити, що забажаєш, — холодно відповів Вельран, не відводячи погляду. — Але якщо вирішила йти зі мною, то робитимеш рівно те, що я наказую. Без винятків.