27 провідник

Повітря таверни було густе від диму й запаху вина. За сусідніми столами гомоніли подорожні, кидали кості, неголосно сміялися — але в кутку, де сиділо кілька ельфів, панувала виважена тиша.

Ввечері господар таверни підвів Еліріан саме до цього столу, де й сиділа непоказна компанія. У лампі горіла свічка, її світло ледь торкалося постатей за столом, і лише блиск клинків на поясах видавав, що це не прості мандрівники.

Серед них один виділявся — темне волосся зібране в короткий вузол, а в очах — байдужий холод того, хто бачив смерть. Саме він підвів на неї погляд, коли господар промовив ім’я.

(Вельран Терн)

— Вельране, ось про неї я тобі говорив, — озвався господар, киваючи в бік Еліріан.

Вона підійшла ближче й коротко кивнула на знак привітання.

— Я... — Еліріан запнулася, ледь не назвавшись справжнім ім’ям. Швидко прокашлялась, удавши, що запершило в горлі, і вже спокійніше мовила:
— Ліанна Сіарель з роду торговців. Буду вдячна за вашу допомогу.

За столом запала коротка тиша. Десь позаду гримнули кухонні двері, дзенькнула миска — звук відбився, як від порожнечі. Ельф навіть не кліпнув.

Він кинув на Еліріан холодний погляд — швидкий, оцінювальний, ніби бачив її наскрізь.

— Її? — буркнув він до господаря. — Ні, дякую. Я не збираюся няньчити зманіжених панночок. Шукай когось іншого. Не маю бажання слухати всю дорогу про «зламані нігті» чи «втому від сідла».

Еліріан відчула, як по спині пробіг холодний струм. Так з нею ще ніхто не говорив — навіть ті, хто її ненавиділи.

— Я не зманіжена панна, а донька торговця! — різко відповіла Еліріан. — Як можна судити людину, ледве глянувши на неї?

Вельран звів брову, мов здивований, що ця «панночка» взагалі має голос. У кутках його вуст промайнула тінь усмішки — не від доброзичливості, а від ледь помітного виклику.

Вона глибоко вдихнула, стримуючи роздратування. Їй не подобався цей ельф — грубий, зверхній, з тим холодним спокоєм, який дратує більше, ніж відкрита ворожість. Але зараз не час сперечатися. Вона потребувала цієї поїздки, і краще прикусити язика, ніж зіпсувати нагоду.

Вона відчула на собі кілька сторонніх поглядів — мовчазні відвідувачі таверни прислухалися до суперечки. У цій тиші кожне слово важило більше, ніж хотілося.

— Я звична до дороги, — твердо сказала вона після короткої паузи. — Добре тримаюся в сідлі й не маю звички скаржитися.

Вельран криво всміхнувся.

— Та невже? Донька торговця, кажете... — промовив примружившись.

Його погляд ковзнув по ній, наче по речі, яку оцінюють перед купівлею: практичність, користь, слабкі місця.

— Шукай когось іншого, Таурене. Я пас, — кинув недбало наостанок.

«От же ж нахаба... — стиснула кулаки Еліріан. — Що за зверхність?!»

— І все ж — чому? — не втрималася вона. — Що саме вас не влаштовує? Я добре заплачу й не завдам клопоту.

Вельран зітхнув — так, ніби вона йому вже набридла, хоча розмовляли менше хвилини.

— Ваші руки, — кинув коротко.

Еліріан здивовано поглянула на долоні.

— Звичайні руки. Як у всіх.

— Авжеж, звичайні, — крива усмішка знову ковзнула його губами. — Надто ніжні, щоб тримати повід довше години. І одяг не для дороги: сукня довга, плащ — із дешевої тканини, промокне після першого дощу, взуття — святкове, не мандрівне. Я й справді не розумію, як ви взагалі спромоглися навіть сюди дістатися.

Вельран нахилився трохи вперед, його голос став нижчим, мов попередження:

— До земель ельфів більше ніж два дні верхи, через пустоші. Там кожна помилка може коштувати життя. Мені не потрібен зайвий тягар. Тож вертайтеся в Іктаріс, панно. — Він вимовив останнє слово з легкою насмішкою. — Пограли в мандрівницю — і досить.

У горлі в неї пересохло. Вона відчула, як пальці самі стиснули край плаща — щоб не здригнутися. В очах потемніло, але вона не відвела погляду.

«Ні, я не відступлю».

Еліріан стиснула кулаки, намагаючись не дати гніву прорватися назовні.

«Він навіть не здогадується, хто стоїть перед ним. Але й не повинен. Та якби дізнався — його зверхня усмішка зникла б назавжди».

Але вона лише вдихнула глибше, проковтнувши образу.

— Ви судите занадто швидко, — промовила тихо, але кожне слово звучало, наче удар. — Іноді той, кого вважають слабким, має більше витримки, ніж десяток досвідчених вояків.

Вельран підвів брову, але не відповів. Лише відкинувся на спинку лави, схрестивши руки на грудях.

— Гарні слова, — кинув знехотя. — Та дорога — не місце для балачок. Там перевіряють не язиком.

— Досить! — урвав господар, який досі мовчки спостерігав за їхнім словесним двобоєм. — Вельран, не будь упертим. Ти сам казав, що вам бракує ще одного для дозору. Панна... — він глянув на Еліріан, вагаючись, — Ліанна заплатить наперед і, схоже, не з тих, хто тікає від труднощів.

Вельран мовчав кілька секунд, його погляд повільно ковзнув до неї.

Погляд холодний, пронизливий, ніби він зважував її душу на долоні. Потім коротко кивнув.

— Гаразд, — промовив різко. — Але запам’ятай, Ліанно: робиш рівно те, що я скажу. Без сперечань, без запитань. Ми не чекаємо на відсталих, не рятуємо необачних і не підбираємо тих, хто сам не втримався в сідлі.

— Домовились, — відповіла вона спокійно, хоча в грудях закипав вогонь. — Я не потребую няньки.

Він скривив губи в ледь помітній посмішці, що радше скидалася на насмішку.

— Побачимо, — кинув коротко й підвівся. — Вирушаємо на світанку. Якщо запізнишся — твоя провина.

Він узяв свою торбу й вийшов, навіть не озирнувшись.

Тиша, що залишилася по ньому, здалася Еліріан дивно важкою. Господар зітхнув і злегка усміхнувся:

— Не бери близько до серця. Вельран грубий, але надійний. Як пообіцяв провести — проведе. Хоч і з бурчанням.

Еліріан лише кивнула, хоч усередині все кипіло.

«Грубий? Та він справжній хам!»