21.3

Нарешті важку тишу осмілився порушити один із молодших радників. Він промовив тихо, але голос його тремтів:

— Це означає суд і страта? Ельфи не дозволять просто так… хоч вона й напівкровка. Це заплямує нас назавжди.

— Поки ми діятимемо обережно, втратимо все, — Лауріель підійшла ближче, заглянула в кожне обличчя по черзі, — ми діємо від імені закону. Народ прагне справедливості. Дамо їм справедливість у вигляді видимого суду. І коли вони побачать, що ми реагуємо — їхній гнів зникне.

Вона відкинула пасмо волосся за спину й зверхньо додала:

— Та й маги — не єдиний ресурс. Війною вони не підуть, а просто припинять співпрацювати. Та натомість є ще друїди й люди. Ми почнемо поглиблювати перемовини з ними. Якщо треба, навіть спробуємо домовитися з елементалями, вони нарешті вийшли з тіні. Ми не залишимося в програші.

Поважний ельф у сірому плащі нарешті дозволив собі кивнути. Він зрозумів: часу обмаль.

— Якщо це так, — пробурмотів він, — ми повинні діяти швидко й без зайвих свідків.

— Без зайвих свідків, — повторила Лауріель. — Але — публічною виставою, коли на те буде час. Пам’ятайте: нам потрібна не кров, а спокій для наших земель. І якщо для цього доведеться пожертвувати однією долею — це прийнятно.

Вона обвела присутніх гострим поглядом, переконуючись, що її слова справили потрібний настрій.

— Коли все почнеться, пам’ятайте: ми очищаємо ім’я нашого народу. Якщо доведеться пожертвувати одним, щоб урятувати решту — це не зрада, це обов’язок.

Вони мовчки погодилися. Свічки миготіли, відблиски бігали по обличчях. Хтось схилив голову, хтось просто мовчки дивився на неї. Але в цій тиші вже не було вагання — тільки страх і готовність.

Лауріель дивилася на них спокійно. В її очах не було азарту — була холодна рішучість.

— Тоді готуйтеся. До світанку наші кроки мають стати невідворотними. І пам’ятайте: ми не творимо зради — ми рятуємо дім.

Вони вийшли з покоїв стрімко, під її пильним поглядом. Лауріель залишилася у тиші, в якій уже точився план. Вона відставила келих, і рука злегка стиснула папір зі свіжою печаткою. Усередині її серця ревнощі й обережність зійшлися в одному — намірі, що не знав пощади.

Двері зачинилися, і разом із ними стихли голоси. Лише тоді вона дозволила собі видихнути.

Вона переконувала себе, що діє розумом. Але десь глибше кипіло інше — почуття, якого вона не хотіла визнавати.

Тиша поверталася повільно, обережно, мов боялася порушити її думки. Лауріель перевела погляд у вікно, де мерехтіли далекі вогні міста.

Так, усе йде правильно. Крок за кроком.

Усунути ту мерзенну напівкровку — не просто необхідність. Це — відновлення рівноваги. Принц має бути вдячний. Коли шум стихне, коли всі назвуть її — рятівницею, він зрозуміє. Йому не залишиться іншого вибору. У нього не буде на кого спертися, окрім неї. І тоді вона поверне собі його погляд, довіру, серце, якщо воно ще здатне на це.

Нехай навіть спершу зненавидить її. Головне — щоб жив. Щоб не впав у ту безодню, яку сам розбурхав. Його гнів мине, коли побачить, як тонко все сплетено. І тоді він зрозуміє: усе, що вона робить, — для нього. Для їхнього щастя й процвітання народу. Тоді він назве її своєю гідною парою.

Лауріель обережно провела пальцем по краю чорного воску, витонченим жестом, наче перевіряючи, чи висохла печатка.

«Вона має зникнути, — подумала вона. — І не як жертва ревнощів, а як причина смути. Її смерть стане знаком очищення.»

Вона вдихнула глибше. У грудях більше не пекло. Все стало ясним і спокійним.

«Нічого страшного, що союз із магами розсиплеться... — кутики її вуст ледь ворухнулися. — Усі торгують, навіть ті, хто клянеться у вірності. Артефакти магів можна перекупити й у людей, хоч і дорожче. Друїди продадуть знання й зілля, якщо запропонувати їм щось корисне. Світ завжди має запасні ходи. А я — навчилася бачити їх усі».

Вона підняла келих, зробила ковток. Вино відбило світло, темне, густе, наче кров.

— За порядок, — тихо сказала вона, і від її голосу кімната знову стала непорушною.

Тиша слухала її, як слухає владу.

***

Ніч стискала кімнату, камінь стін вбирав у себе шепіт, і навіть полум’я не сміло колихнутися від подиху вітру. Лише місячна смуга падала на підлогу крізь вузьке вікно, розтинаючи темряву надвоє.

Дві постаті сиділи біля столу, розкинувшись у глибоких кріслах. Тіні від них витягувалися по стінах, то сплітаючись, то розходячись, ніби в танці.

— Все йде навіть краще, ніж ми могли собі уявити, — промовив один із них, низьким, спокійним голосом. Його обличчя майже губилося в півтіні, видно було тільки блиск очей і срібло застібки на плащі.

— Принц зіграв нам на руку, — відгукнувся другий.

Він трохи нахилився вперед. Місяць ковзнув по його обличчю, торкнувшись холодного блиску в очах.

— І навіть не здогадується, наскільки.

Тиша знову впала, важка, напружена. Потім — ледь чутний звук руху по склу. Перший провів пальцем по краю келиха.

— Якби ми самі почали плести цю гру, — повільно мовив він, — нам би знадобилося набагато більше часу, аби досягти такого результату. А тепер залишається лише спостерігати... й насолоджуватись видовищем.

Другий посміхнувся, але в посмішці було щось холодне й небезпечне.

— Як вчасно донька того делегата відкрила свою ганебну таємницю, — сказав він, спостерігаючи, як вино тремтить у келиху. — Нечистокровна. А принц ще й має до неї почуття. Я не міг би вигадати кращої пастки навіть у найсміливішій мрії.

— І найкраще те, що можна вже не докладати зусиль, щоб зірвати угоду з магами, — долинуло у відповідь, — ельфи й так розділяться, і старі союзи розсиплються. Замість єдності — страх і сумнів. Хаос зробить решту.

Його пальці крутили келих у місячному світлі, і червоний відблиск ковзав по обличчю.

— Тепер у нас є на чому зіграти аби досягти бажаного з союзом магів чи без них. Чудовий ґрунт, щоб втілити наш план. 

Другий звів погляд. Очі спалахнули в темряві.