26 вимушене рішення

Спершу все було звично: принц ішов поруч, усміхався, кидав жарти, навіть ніби випадково торкнувся її руки, наче колись, у безтурботні дні. Його голос був ніжним, у ньому чулося знайоме тепло.

Але раптом його обличчя змінилося, у його погляді — ледве вловима тінь. Усмішка зникла. Повітря загусло. Він різко витягнув клинок.

Метал блиснув у світлі — короткий, осліпливий спалах, що розрізав спогади навпіл. Тиша впала, така глибока, що чути було тільки її власний подих.

— Бруднокровка, — промовив холодно. — Ти пляма на честі нашого народу. І я сам виправлю цю помилку.

Вона відсахнулася, та ноги не слухалися. Метал блиснув перед очима, і в грудях защемів крижаний страх.

Серце билося в горлі. Усе навколо ніби сповільнилося — кожен рух принца, кожен подих ставав окремим ударом часу. І холодне лезо вже різало її шкіру.

Повітря вибухнуло кривавим спалахом — і світ розчинився.

Наступна мить — і вона раптом опинилася на площі. Мотузка тягнула шию, ланцюги врізалися в руки. Перед очима — сотні облич. Вони дивилися на неї з ненавистю. 

Крики зливалися в суцільний рев. Хтось плюнув їй під ноги, інший засвистів. Повітря пахло потом, димом і страхом. Ще один жбурнув камінь, наступний крикнув прокляття. Її серце шалено калатало, але вирватися було нікуди.

Вона заплющила очі до болю стиснувши повіки, але відчувала, як щось у ній розростається — пульсує, прагне вирватися. Мить — і всередині все розірвалося. З неї вирвалося полум’я.

Воно рвонуло в небо, охопивши все довкола: дерев’яні крамниці поблизу, ельфів на площі. Вони горіли, падали на землю. Крики злилися з ревом вогню. Вона стояла серед пекла, а її власне тіло було вогнищем. Скоро крики стихли — залишився тільки запах обгорілого тіла.

Та постаті почали підійматися. Вони рухалися судомно, наче ляльки на зламаних нитках. Попіл сипався з них при кожному кроці. Почорнілі, без обличчя, вони вставали з каміння й тягнули до неї руки. І раптом риси прояснилися: то були вартові, яких вона убила на дорозі. Очі, що дивилися на неї крізь вогонь, звинувачували.

— Монстр… убивця… виродок... — хором промовляли вони.

Еліріан глянула вниз — руки блищали червоною кров’ю. Вона відчувала її липкість, тепло, відчувала, як краплі стікають і падають під ноги.

— Ні… я не хотіла… — прошепотіла, відступаючи.

Обгорілі постаті тяглися до неї, хапали за плечі, за волосся, за руки. Дихати стало неможливо. Пальці стискали горло, волосся тягнулося назад, і шкіра тріщала під мертвою хваткою.

Вона борсалась, кричала, але їх ставало тільки більше. Їхні пальці впивалися в тіло, шматували шкіру. Її власний крик захлинався, перетворювався на хрип…

Світ спалахнув білим — і обвалився в темряву.

І в ту мить Еліріан рвучко сіла на ліжку, задихаючись, мокра від поту. Кімната знову була тихою, але в грудях ще калатав той самий жах.

За вікном десь далеко крикнув нічний птах. Звичайний звук, але він змусив її здригнутися. Світ здавався занадто реальним після того, що вона бачила.

Еліріан глянула на долоні — вони були чисті. Проте відчуття крові залишилось так виразно, що їй здалося: вона все ще капає з пальців.

Вона довго сиділа нерухомо, вдивляючись у власні руки. Шкіра чиста, ні плями, ні подряпини. Та погляд знову й знову бачив темні смуги, що проступають крізь шкіру.

«Це сон… лише сон», — повторювала вона подумки.

Але серце вперто не вірило, що все було нереальним. Відчуття пальців, які впивалися їй у тіло, все ще пекло. Її легені досі пам’ятали хрип, а тіло — тягар ланцюгів і крижаний погляд принца.

«Я не монстр… я не могла…» — намагалася переконати себе, але слова тонули у внутрішньому шепоті тих, хто називав її вбивцею.

Важкі думки знову оповили її і не відпускали, аж доки перші промені не пробились у кімнату. Еліріан втомлено підвелася, ніби вся ніч минула не у відпочинку, а в битві. Вона змусила себе зайнятися бодай чимось, щоб відволіктись.

Спершу поділила гроші, щоб не тримати їх усіх разом, і приховала прикраси, як радив друїд. Потім повільно вдяглася й спустилася вниз. Та з кожним кроком важкі думки знову накочували.

Нічні жахіття тепер здавалися не найбільшою проблемою.

«Як мені їхати далі? А якщо ті вчорашні недоброзичливі зустрічні, що підсіли до мене за стіл, чекають зовні й нападуть, щойно я вийду з таверни? Я ж не зможу захиститися. Я не вмію битися… зі зброї лише кинджал. Що він проти трьох чоловіків? Що ж робити?»

Елірін втомлено прикрила повіки на коротку мить.

«Застосувати вогняну силу? — раптово майнула думка, і вона здригнулася, одразу відкинувши її. — Ні! Це небезпечно… Я поклялася, що більше ніхто не постраждає від цієї сили. І що ніхто не дізнається моєї таємниці. Якщо випущу її знову — я вже не зможу зупинитися. І тоді сон стане дійсністю».

Вона зціпила зуби й міцніше притиснула сумку до себе. Відчуття безсилля поверталося, та попри страх вона знала: треба йти.

У дзеркалі біля стійки промайнуло її відображення — бліде, з темними колами під очима. На мить їй здалося, що обличчя в дзеркалі посміхнулося саме по собі.

Еліріан глибоко вдихнула, повертаючи собі рішучість. Знайшла господаря таверни, заклопотаного приготуваннями на кухні.

— Доброго ранку, — привіталася вона. — Я хотіла б розрахуватися за кімнату та їжу.

— Як забажаєте, пані, — кивнув чоловік. — Та сніданок ось-ось буде готовий. Може, перекусите перед дорогою?

— Дякую, але не можу дозволити собі більше зволікати. Я й так змарнувала день, відновлюючись після травми ноги. А до земель ельфів ще далеко. Тож, якщо можна, запакуйте мені трохи їжі в дорогу — й вирушу одразу.

Господар осудливо похитав головою, але заперечувати не став. Кожен сам відповідає за свої рішення. Він швидко витер руки об фартух і нахилившись над рахівницею, почав щось підраховувати.

Еліріан вагалася, перш ніж заговорити знову. Її точили сумніви і вона ніяк не могла прийняти остаточне рішення.