25.3

Еліріан відчула, як м’язи напружилися, а рука мимоволі стиснула торбинку на поясі.

— Ваш мішечок із грошима надто на видноті, — спокійно пояснив він. — Подорожній злодій побачить його першим. Розділіть монети: трохи залиште при собі, інші заховайте в потаємні кишені одягу. А цінні речі — краще взагалі тримати приховано, не виставляючи назовні. Він кивком указав на її печатку.

Еліріан ковтнула. У його голосі не було повчальності — лише щира порада. Але її власна гордість усе ще опиралася.

«Чому вона сама про це не подумала? Чому він так дбає? Справді з доброти? Чи є ще якась причина?»

Вона опустила очі на ряд флакончиків, що мерехтіли перед нею. Еліріан провела пальцем по холодному склу одного з них, що стояв найближче. Її очі ковзнули на друїда — він усе ще дивився уважно, без настирливості, але й без тіні жарту.

«Чому я маю йому вірити? — майнула думка. — У цих краях усі прагнуть наживи. Чужі поради рідко бувають безкорисливими… Хоче винагороди чи таким способом вивідує, що я маю цінного при собі?»

Вона вагалася.

Адстор ніби вловив її сумніви. Його голос став ще нижчим і спокійнішим:

— Пані, ви знаєте, що це таке — нейтральні землі? Тут закони народів не мають сили. Кожен виживає, як уміє. Таверни, подібні до цієї, — радше винятки, ніж правило.

Він зітхнув і провів рукою по бороді.

— Охоронні патрулі, на яких покладаються необізнані мандрівники, теж не завжди захист. Іноді вони гірші за розбійників: вимагають хабара, грабують, а то й зникають із подорожніми, яких мали оберігати. Повірте... я бачив таке не раз.

Його слова змусили Еліріан здригнутись. Картини нещодавніх подій одразу ожили перед очима: броня з емблемами місцевої варти, грубий сміх, коли один із патрульних хапав її за стремена, як вони скинули її з коня, а тоді... Вона вирвалася страшною ціною. Спогад досі пік її, наче свіжа рана.

Її пальці мимоволі напружилися на тканині сукні. Еліріан відвела погляд.

«Він має рацію. Я вже бачила таких «захисників». І справді, сама йду крізь ці землі, майже беззахисна…»

Еліріан глибоко вдихнула, опанувала себе й підняла очі на друїда.

— Ви маєте слушність, пане Тальрін, — промовила вона тихо, але щиро. — Я поспішила з недовірою. І тепер бачу, що ваша порада для мене справді цінна.

Вона знову торкнулася пальцями флаконів, роздивляючись їх уважніше.

— Я візьму те, що ви радите. Дякую вам, — додала майже пошепки, й у голосі вперше за довгий час прозвучала вдячність, не скутість.

Адстор тепло усміхнувся й легенько нахилив голову.

— Я радий, що ви дослухалися. Подорож у цих краях потребує не лише сили, а й мудрості. А іноді — простих дрібниць, на які ми зазвичай не звертаємо уваги.

Його слова не звучали, як зверхнє повчання. Навпаки, вони були спокійні, майже батьківські. І вперше за довгий час Еліріан відчула, що поруч із чужинцем їй може бути безпечно.

Еліріан підвелася з лави, обережно ступивши на перев’язану ногу. Вона знову подякувала друїдові:

— Ви зробили для мене більше, ніж могли. Я цього не забуду.

Адстор лише махнув рукою:

— Бажаю вам сили в дорозі, пані. Бережіть себе.

Вона вклонилася й пішла до зали, де пахло свіжоспеченим хлібом і пряним тушкованим м’ясом. Серце трохи полегшало: хоч на кілька годин вона мала безпечне місце для перепочинку.

Вибравши стіл неподалік від каміна, вона замовила просту страву. Щойно вона сьорбнула першу ложку гарячого супу, до столу підсіли троє. На вигляд — селяни чи мандрівники, обличчя зморені, одяг поношений, але чистий. Вони посміхалися щиро й приязно.

— Можна приєднатись, пані? — запитав один, високий і плечистий.

— Будь ласка, — відповіла вона, трохи розгублено, але без настороженості. Відчувала себе захищеною і вони зовсім не викликали підозри.

«Якщо їй трапився недоброчесний патруль — це не означає що й інші тут шукають тільки наживи. Не варто через них ставити під сумнів усіх довкола.»

Розмова потекла легко. Вони жартували, розповідали кумедні історії дороги: про клятих курей, що розбіглися серед ночі, про воза, який застряг у багні. Еліріан навіть посміхнулася — вперше за день. Один із них, рудий і говіркий, підсунув їй кухоль гарячого пряного напою:

— Скуштуйте, пані. Те, що треба для подорожнього тіла й душі.

Вона подякувала й зробила ковток. Напій справді зігрів, розливши приємний вогонь усередині.

Та згодом щось змінилося. Один із чоловіків нахилився ближче, вдивляючись у її руки:

— Гарний перстень… Не кожен собі таке дозволить.

Другий пирснув сміхом:

— А ще й цей гребінець у волоссі — бачив такий у однієї пані з аристократичного двору. Збіг?

Слова подані як жарт, та в голосі бринів холод. Еліріан напружилася, ковтаючи раптовий клубок у горлі.

— Це… просто річ моєї матері. Дешева дрібничка, — швидко відповіла вона.

Високий чоловік повільно провернув кухоль у руках.

— Знаєте, мандрівникам часто доводиться ділитися… за гостинність. Особливо з такими, як ви. Не щодня зустрінеш пані з коштовностями.

Вона відчула, як ноги холонуть, а руки стискаються в кулаки. Витягнути ніж зараз вона не могла, зовсім не вправна в бою, це радше спровокує їх ніж захистить її. І нога ще боліла, а такий рух відразу видав би її незграбність.

«Віддати чи боротися?» — думка рвалась у ній. «Невже я знову така беззахисна?»

Їхні усмішки стали ширшими, але в очах згасло тепло. Вони не поспішали нападати — тільки тиснули словами, наче звірі, що повільно замикають коло.

У ту мить поряд із столом з’явився господар таверни. Він гучно поставив на стіл глечик із водою, нахилився ближче й глухо мовив:

— У нас платять за страви, а не за «гостинність». Вільні столи є, йдіть туди.

Його голос був твердий, а погляд — такий, що сперечатися ніхто не наважився. Чоловіки буркнули щось собі під ніс і піднялися, відступаючи.

Еліріан видихнула, лише зараз зрозумівши, що весь цей час затримувала подих. Господар кивнув їй: