25.2 Таверна

Дорога до таверни розтягнулася для Еліріан на цілу вічність. Кінь ішов повільно, ніби відчуваючи її слабкість, але кожен поштовх в сідлі змушував Еліріан зціплювати зуби від болю. Кісточка пульсувала, нога майже не слухалася, і вона боялася, що от-от знепритомніє просто посеред шляху.

Коли нарешті попереду з’явилася низька будівля, її серце ледь не зупинилося від полегшення. Таверна виглядала так, наче ніколи не чула ні про вогонь, ні про смерть: теплі відблиски свічок у лампах, спокійні голоси зсередини, запах диму й смаженої їжі, що витав у повітрі.

— Хоч би тут… просто дали відпочити, — прошепотіла вона сама до себе, ковтаючи клубок у горлі.

Вона сповзла з коня, майже падаючи, й, тримаючись за дверну раму, зашкандибала всередину. Гомін стих лише на мить: кілька людей кинули погляди на виснажену дівчину з попелястим обличчям, у подертому плащі, й знову повернулися до своїх розмов. Це було навіть краще — жодних запитань.

— Пані? — почувся низький голос. Господар, кремезний чоловік із сивиною в бороді, вийшов з-за стійки. Його очі пройшлися по ній, зупинилися на її пораненій нозі. — Вам погано. Сюди, прошу.

Він підхопив її під лікоть, м’яко, але впевнено, провів до кутка біля каміну. Посадив на лаву, поставив перед нею кухоль води й шматок хліба.

— Дякую, — ледь чутно мовила вона. Голос зрадницьки тремтів.

— Не дякуйте. Тут кожному потрібен спокій. А ви схожі на людину, що пройшла крізь важкі випробування, — він кивнув у бік внутрішніх дверей. — Я покличу цілителя.

Еліріан з полегшенням зітхнула: принаймні тут був друїд. Але й відразу щось нервово стиснулося всередині.

«А якщо він відчує… щось зайве у мені? А якщо зрозуміє, що я зробила? Чи ким є насправді?..»

Та сил заперечити не було. Вона лиш ковтнула воду, намагаючись не показати тремтіння рук.

За кілька хвилин у дверях з’явився невисокий чоловік у вицвілому каптані. Волосся його стирчало в різні боки, на шиї висів мішечок із травами. Він виглядав трохи кумедно, але його усмішка була м’якою.

(Друїд, якого зустріла Еліріан у таверні)

— Я Адстор із роду оновлення Тальрін. Ну й що ж це з вами сталося? — промовив він лагідно, нахиляючись. — Дозволите глянути?

Еліріан кивнула, стискаючи плащ біля грудей.

Він обережно торкнувся її щиколотки. Вона зойкнула й інстинктивно відсмикнула ногу.

— Спокійно, пані, — тихо сказав він. — Хоч ваша рана й виглядає жахливо, та я знавець своєї справи. 

Він випростався занадто гордо, ніби виставляв себе напоказ. Еліріан лише скептично підняла брову. Він зовсім не викликав довіри, але інших цілителів тут просто не було.

 — Ходімо в лічницю, я вам допоможу, — діловим тоном звернувся він до неї.

Еліріан знову тільки кивнула у відповідь. Друїд незграбно допоміг їй підвестися і провів до дверей поруч. Щойно Еліріан увійшла, в ніс вдарив різкий аромат сушених трав та настоїв.

Друїд розмістив її на дерев'яній лаві і прийнявся за огляд, постійно бурмочачи щось нерозбірливе собі під ніс.

— Схоже, вивих... Нога вже дуже припухла... Рана не свіжа, сильне запалення... хм, не дуже добре... можливо, якщо спробувати так... — він ставав все похмурішим з кожною хвилиною.

Еліріан почала хвилюватись.

«Невже вмінь та сили цього друїда недостатньо?»

Він не виглядав вправним цілителем. Його зовнішній вигляд говорив сам за себе. 

— Боляче буде хвилинку, але потім стане легше, — нарешті заспокоїв її друїд, завершивши огляд.

Еліріан здригнулася почувши це, але відразу ж взяла себе в руки. Її затопило як полегшення, так і страх перед болючим зціленням.

«Я мушу витримати… — майнула думка. — Я пройшла крізь вогонь і кров, а тепер тремчу лиш від цього дотику. Яка ж я жалюгідна…»

Вона відвернула обличчя, щоб він не бачив, як блиснули очі.

Цілитель зосередився. Його пальці натиснули, і біль вибухнув, мов розпечене залізо. Еліріан закусила губу до крові, щоб не закричати. Та вже за мить біль почав стихати, немов відступати хвилею, лишаючи натомість відчуття тепла й легкості.

— Ось так, — він обв’язав ногу чистою тканиною. — Відпочиньте й не навантажуйте її найближчі дні. 

— Дякую, — стиха відповіла Еліріан. 

— Якби ще трохи зволікали, могли б втратити ногу. — пожурив її по-батьківськи друїд. — На цій дорозі немає досить вправних цілителів, щоб впоратись із настільки запущеними травмами. Все ж ми в нейтральних землях. А відростити потім кінцівку — мало який друїд здатен.

Вона глянула на нього крізь повіки, ще вологі від сліз.

— Чому ви… просто допомагаєте? Ви ж навіть не питаєте, хто я. І що зі мною трапилось.

Він посміхнувся, поправляючи мішечок із травами.

— А чи має значення? Біль не питає імені. Моя справа — знімати його.

Еліріан відчула, як щось у грудях стихло. Напруга, що стискала її від моменту бою, вперше трохи відпустила. Вона стиснула руки на колінах і подумала:

«Може, ще є місця, де мене не осудять. Де я можу просто жити».

Вогонь у каміні потріскував, люди в залі за дверима сміялися й говорили про своє. Світ продовжував жити.

Еліріан стрепенулась, відганяючи подалі сумні думки. Швидко дістала з торбинки кілька срібних монет і поклала їх на стіл перед друїдом.

— Сподіваюсь, цього достатньо? — запитала вона, намагаючись приховати втому.

Адстор швидко перерахував гроші, клацання металу здавалося надто голосним у тиші.

— Так, цілком, — коротко мовив він і заховав монети до кишені.

На мить запала тиша. Друїд не відводив від неї очей. Його погляд був не злий, але надто уважний, навіть пронизливий. Еліріан відчула, як щось стискається всередині, і мимоволі опустила очі.

— Дозвольте, пані, я дам вам пораду, — нарешті тихо заговорив він. — Це нейтральні землі. Тут краще мати при собі ліки та зілля. Ніколи не знаєш, що може трапитись у дорозі.