25.1 жорстокий світ

Еліріан ледве трималася в сідлі, кожен крок коня віддавався тупим болем у щиколотці. Сонце стояло вже високо в небі і нещадно пекло, хоч пора вже була осіння. До таверни лишалося зовсім трохи — вона майже відчувала запах диму з димаря й гомін голосів за стінами. Але варто було їй побачити на дорозі постать мандрівника з возом, як інстинкт змусив з’їхати з тракту й сховатися в тінь придорожнього гаю.

Гілля хруснуло, кінь занепокоївся — і раптом із густої тіні виступили троє. Високі, у темних плащах, з емблемами місцевої варти на плечах. Ельфи.

«Ельфійський патруль... Невже таки знайшли?.. Ні… ні, в їхніх очах немає впізнавання. Лише холодний інтерес, лише оцінюючий погляд, повільний і хижий. Благаю, хай це буде простий патруль…»

— Подорожня? — голос першого прозвучав рівно, майже лагідно. — Самій у цих краях небезпечно.

Серце Еліріан на мить здригнулося від його запитання. Але вона не помітила ворожого ставлення в них. Отже, чутка ще не поширилася сюди — і це трохи заспокоїло. Вона схилила голову, вдаючи пошану перед вартою, як і слід простій мандрівниці, змінюючи тон:

— Так, Ліанна Сіарель… — представилася й почала вигадувати пояснення. — Я впала з коня й підвернула ногу. Караван мого батька рушив уперед, я наздоганяю його. Вони мали зупинитися в таверні неподалік.

«Тримайся відповідно. Говори впевнено, але без виклику. Не здригнись, Ліанно Сіарель. Ти — вже не помічниця посла, не втікачка, ти — проста дочка торговця.»

Ельфи перезирнулися. Другий, з ледь помітною усмішкою, зробив крок ближче:

— Таверна тут недалеко. Але ж… самій — та ще й із травмою? — він удавано зітхнув. — Дорога небезпечна. Ми могли б провести тебе.

Третій, той, що тримав руку на руків’ї меча, хрипло додав:

— Звісно, не задарма. Послуги охорони мають ціну.

«Ви маєте захищати! Це ваша клята присяга! Як ви смієте робити з цього торг? Хижаки в плащах — ось хто ви!…»

Еліріан зиркнула на них із щирим обуренням:

— Ви ж вартові. Ваш обов’язок — захищати всіх на цих землях! Ви вже отримуєте платню за це!

Її голос тремтів — і від втоми, і від гніву, і від страху.

На мить між ними повисла тиша. Усмішка другого сповзла з обличчя. Погляд став холодним, як лезо.

— Обов’язок? — протягнув він. — Далеко від земель ельфів закони звучать… інакше.

Перший ельф зробив крок ближче й торкнувся стремена її коня.

— Краще віддай, що маєш. І не змушуй нас брати силою.

Еліріан відчула, як кров холоне в жилах. Привітні обличчя раптом спотворилися на маски хижаків. У глибині грудей прокинувся той самий крик, який вона стримувала під час падіння з дерева, — тільки тепер це був крик безпорадної люті.

Еліріан судомно стиснула поводи, відчуваючи, як серце калатає. Вона майже не чула їхніх слів. Її торбина висіла при боці майже порожня, окрім кількох дрібниць і трохи грошей. Та при ній ще срібний гребінець й печатка батька. Але для цих «вартових» й цього досить.

Другий ельф різко смикнув за ремінець.

— Давай сюди. Не тягни.

«Ні… Це все, що лишилось від дому. Віддати — значить стерти себе. Краще померти, ніж втратити його.»

— Це моє! — голос Еліріан зірвався на крик, але він звучав радше як відчай, ніж як загроза.

Вона різко вхопилася за руків’я кинджала — єдину зброю, що мав для неї вагу радше символу, ніж захисту. Лезо тремтіло в її руках. Вона розуміла: проти трьох озброєних і досвідчених воїнів цей ніж — ніщо.

«Це безглуздо. Маленький ніж проти трьох. Але якщо покоритися їм — я вже мертва. Хай руки тремтять, хай зневажають, але я ще не здалась.»

Ельфи засміялися.

— О, гляньте, панночка хоче гратися в героїню.

Один ступив уперед, намагаючись вибити ніж із її рук, та Еліріан відчайдушно вдарила ним, невміло, без техніки. Лезо лише подряпало руку ельфа. Той зиркнув на неї з крижаною люттю.

— Досить.

Вона розуміла: ще мить — і все скінчиться. Її зіштовхнуть із коня, відберуть торбину, а може, й життя. Паніка розросталася, мов чорний клубок у грудях.

Еліріан смикнула поводи, намагаючись змусити коня стрибнути вперед. Кінь піднявся на диби, ударив копитом по землі й рвонув. Вона майже вирвалася — вітер вихопив з-під плаща подих свободи.

«Ще трохи! Лише кілька кроків — і порятунок! Я встигну! Я зможу!»

Але мотузка, кинута ззаду, вп’ялася у шию коня, різко смикнула. Тварина заіржала, зупинившись. Еліріан не втрималася у сідлі, зірвавшись убік. Світ на мить перевернувся, земля вдарила в плече.

«Усе. Кінець. Зараз вони вирвуть з мене останнє…»

Вона встигла лише розпачливо підняти руки, коли над нею схилилися двоє. Їхні тіні впали важкими крилами, і страх вдарив так сильно, що вона задихнулася.

«Ні! Не зараз… не так… Я не хочу помирати!»

І тоді щось прорвалося.

Не крик — вогонь.

Спершу це був жар у грудях, нестерпний, мов удар молота зсередини. Потім — спалах, який розірвав повітря. Полум’я вирвалося з її долонь, червоно-золоте, хижо-живе. Воно хльоснуло вперед, і крик ельфів перетворився на хрипке ревіння.

«Що це?!.. Звідки ця сила?.. Це не я… це не можу бути я!»

Вогонь охопив їхні плащі, торкнувся облич. Третій, що стояв далі, найменше постраждав, кинувся гасити полум’я, але воно розповзалося швидше, ніж вода могла б його загасити. І вже за лічені миті всі три постаті корчилися в полум’ї, і їхні голоси рвали повітря.

Еліріан тремтіла, не розуміючи, що зробила. Її руки світилися жаром, ще не відпускаючи силу, яка рвалася назовні. Вона спробувала стиснути пальці, сховати їх, але вогонь не слухався, танцював на шкірі, поки сам не згас.

Перед нею залишилися лише обгорілі силуети, які вже не рухалися. Запах паленого волосся й тканини змішався із сирим запахом опалого листя гаю.

Еліріан відсахнулася, впала на коліна. Її тіло здригалося в дрібному тремтінні. Дихання виривалося уривками.

Вона щойно вбила трьох — власноруч.

Її пальці судомно торкнулися губ. Слова не приходили. У голові лише жеврів шепіт: