24 втеча

Еліріан зібралася в один ривок. Серце гупало так гучно, що вона майже чула його поза грудьми — немов воно от-от зрадить її місцезнаходження ворогам. Вона ще раз поглянула на кімнату, на ті речі, що лишала і ті дрібниці, що брала з собою, як пам'ять про минуле. Батькова золота печатка на пальці зблиснула холодним світлом, мов нагадування про те, що повернення вже не буде.

Вікно відчинилося майже тихо, лише рама ледь скрипнула. Холодне ранкове повітря ударило в лице — запах вогкості й мокрої землі. Внизу сад ще тонув у передсвітанкових сутінках; силуети гілок малювали на стіні темні, хиткі візерунки. Мур здався нижчим, ніж уявлялось; старе розлоге дерево тягнуло до будинку гілля — як остання нитка порятунку. Еліріан міцніше закріпила срібний гребінець у волоссі.

Вона зважилася. Один стрибок — і вирок або свобода.

Еліріан вдихнула і рвонула вперед. Усе зникло: ні землі, ні неба, лише чорна порожнеча й несамовитий крик усередині, якого вона не випустила назовні. Час ніби зупинився: вона летіла крізь тьмяне ранкове світло, що ще не стало днем, але вже розмивало тіні ночі. Летіла без ваги, без тіла, тільки подих, завислий у невагомості.

А потім усе навалилося разом. Гілки зустріли її грубо: хруснули, ламалися, штовхнули убік. Еліріан відчайдушно намагалася вхопитися за них, але незмогла втриматися. Важке ривкове падіння, криве приземлення — і нога пішла під неприродним кутом. Раптовий біль пронизав гомілку й щиколотку так гостро, що на мить потемніло в очах. У носа різонув металевий, приторний запах крові, і хвиля страху накрила, мов крижана вода.

Крик підкотив до горла, але вона здавила його всередині. Зуби врізалися в губу, теплий смак власної крові змішався з різким присмаком болю. Усе нутро вивергалося німим стогоном, та вона стискала його, не даючи вирватись назовні. 

«Ні. Це ще не кінець...» — прошепотіла в собі, і ця тиха впертість виявилася сильнішою за біль.

Очі затуманилися слізьми, щоки зблідли, але Еліріан не видала жодного звуку. Вона гарачково занишпорила рукою довкола: холодний камінь, зламані гілки, кора стовбура. Спробувала дістатися муру. Біль пульсував, розповзаючись розпеченим лезом по нозі, та воля виявилася гострішою.

Ще крок, півкроку, ривок, і тіло, зціплене рішучістю, наче забуло про слабкість. Руки вп’ялися в камінь муру, серце гупало так, що здавалося — воно видасть її. Нога підкосилася, та вона виштовхнула себе через край, перекинулася й упала на інший бік.

Холодна вранішня трава вдарила в щоки й руки, і цей дотик здавався майже спасінням.

Біль гостро пульсував у нозі, дихання йшло уривчасто. Вона відчувала, як стопа слабшає під нею — кісточка, мабуть, сильно вивернута. Але кроки по каменю, що лунали неподалік, вже віддалялися — чи то вартові, чи то голоси, що шукали, хтось кликав її на ім’я. Серце стислося: інтуїція підказувала — пошуки вже почалися.

Еліріан тихо повзла по вологій траві, притиснувшись до темного муру. Коли підняла голову, побачила вузький провулок, що вів до задніх воріт сусідніх будівель — крізь нього пролягала стежка, що з’єднувалася далі з трьома старими дорогами, саме вони вели з міста в напрямку лісу, туди, куди вказував батьковий план.

Перш ніж рушити, Еліріан відшукала в торбинці невеликий шматок полотна й воскову свічку. Потрібно туго перев’язати, притиснути чимось твердим, хоч трохи зупинити кров. Колись вона вчилася цьому — радше з цікавості, бо ж завжди можна було звернутися до друїдів, і будь-яку рану зцілили б миттю. Тоді це здавалося дрібницею, а тепер рятувало життя.

Руками, що тремтіли, вона обмотала щиколотку, зав’язала щільно; тепло тканини й холод ранку разом притупили пульсацію болю.

З торбинки вона дістала ліки, які батько вмовив взяти у дорогу. Удома не встигла навіть роздивитися їх — не думала, що знадобляться так швидко. Кілька флакончиків, і, на щастя, серед них виявився знеболювальний настій. Слабкий, але навіть йому вона зраділа. Зробила кілька ковтків, відчула гіркоту на язиці — і сховала пляшечку назад. Відпочивати ніколи. Потрібно рухатись.

Еліріан знесилено підвелася, обережно ступаючи на поранену ногу. Біль різонув гостро, і вона, ледве стримавши зойк, впала назад на землю. Нога пульсувала, ніби в щиколотку увігнали розпечене залізо.

Вона озирнулася — неподалік лежала суха гілка. Еліріан підповзла до неї й спробувала підвестися, спираючись на палицю. На мить їй це вдалося, але деревце виявилося надто трухлявим і з тріском зламалося під вагою.

Усередині все похололо.

Вона створила забагато шуму. Її могли почути.

Страх чи впертість — що саме підняло її цього разу, вона не знала. Можливо, почав діяти настій, а може — просто інстинкт виживання. Еліріан підвелася, зціпивши зуби, й зробила крок. Потім ще один. І ще. Крок за кроком, не думаючи про біль, лише про тишу. Ніяких зайвих звуків. Лише тінь і шелест вітру в листі — її єдине прикриття.

Удалині раптом пролунали голоси — схвильовані, гучні, різкі. Хтось віддав наказ. Потім кроки. І нарешті — вигук, що змусив її серце завмерти:

— Еліріан Тірвен! Леді Еліріан!

Вона прикусила губу, щоб не зойкнути. Її вже шукають.

Переходом між будинками й провулками вона рухалася як тінь. Ледве торкаючись стін, підпираючись рукою, вона дісталася вузького виходу до вулиці, де в передсвітанковому серпанку вже рухались постаті — городяни, що приймалися за свої ранкові завдання. Торговець, який розкладав товар на ятки, не звернув уваги: його думки були зайняті прибутком і чутками, що вже кружляли містом. Еліріан прошмигнула повз, притиснувши до себе плащ, і заскочила в мереживо темних вулиць.

Кожен звук — гупання дверей, кроки, гавкіт, відлуння коліс — став загрозою. Вона рухалася впевнено, швидко, наскільки дозволяла поранена нога, але біль тільки дужчав. 

«Потрібно б знайти друїда для лікування. Але не тут. Не зараз».

Вона мусить спочатку вирватись звідси.

Десь за кутом пролунало голосно:

«Повернутися назад! Перевіряти всі покої поблизу маєтку!» — і трохи далі тверді кроки.