23 неочікуваний візит

Ранок прийшов тихо — без співу пташок, лише з тьмяним холодним світлом, що ледь почало просочуватися крізь щілини між важкими шторами.

Еліріан закінчувала останні приготування: закріпила у волоссі срібний гребінець, подарований батьком — єдина згадка про щасливе колишнє життя; склала в торбинку кілька полотняних суконь, гаманець із дрібними монетами та трохи інших речей. Її рухи були точні, майже механічні, але в очах тьмяніла втома безсонної ночі.

Двері тихо відчинилися, і до кімнати увійшов Деларіон. На його обличчі застигла тривога.

— Доню, настав час вирушати, — сказав він низьким голосом. — Усе готово. Кінь чекатиме за півгодини. Я залишив його в приліску, край старого трактку. Там є старе примітне дерево. Ти мусиш виїхати, поки місто ще не прокинулося.

Еліріан кивнула, притискаючи торбинку до грудей.

— Я готова.

— Тобі доведеться їхати самій, — промовив з болем в голосі. — Разом ми будемо надто помітні. Мене багато хто знає. А надійного провідника не вдалося знайти за такий короткий час...

— Я впораюсь, тату. Обіцяю, — Еліріан рішуче поглянула у батькові очі.

Раптом вони обоє завмерли: за вікном почулися приглушені голоси та гуркіт коліс. Деларіон швидко підійшов до вікна, відхилив край завіси. У дворі зупинилася чорна карета з гербом Ліаренів — золотим лілійним знаком на темному полі.

— Що?.. — Еліріан зробила крок ближче.

Деларіон підняв руку, стримуючи її. Його брови насупилися, погляд потемнів.

— Фаєрон… — вимовив він із гіркою насмішкою. — Що він тут робить та ще й у таку ранню пору?

З карети вийшов високий ельф у багатому плащі, розправив плечі, ніби прибув сюди як переможець. У його поставі відчувалася показна впевненість і холодна зверхність. За ним рушили двоє слуг, проте він махнув рукою — залишив їх чекати.

(Фаєрон з роду Ліарен, обраний батьком наречений для Еліріан)

Деларіон знову глянув на доньку.

— Залишайся в кімнаті. Ні кроку звідси, чуєш? — його голос став жорстким. — Я сам поговорю з ним.

Він вийшов, рішуче зачиняючи за собою двері.

Еліріан опустилася на край ліжка. Її руки, які ще хвилину тому складали речі, тепер тремтіли. Вона відчувала, що цей несподіваний візит може зруйнувати навіть останні крихкі надії втекти їй непоміченою.

У вітальні запах диму від учорашніх свічок ще не вивітрився. Деларіон стояв біля каміна, коли до зали увійшов Фаєрон. Його майбутній зять навіть не вклонився — лише кинув на господаря поблажливий погляд.

— Лорд Тірвен, — почав він з холодною ввічливістю, — я з’явився не для довгих балачок. Ви, мабуть, і самі розумієте, навіщо я тут.

— Ні, поясніть, — різко відповів Деларіон, хоча вже здогадувався.

Фаєрон повільно пройшовся кімнатою, зупинився біля столу, торкнувся пальцями різьбленої поверхні, наче зневажливо перевіряючи якість.

— Ви знаєте, які плітки ширяться містом. Вони небезпечні. І, як майбутній голова роду Ліарен, я не можу дозволити, аби моє ім’я було пов’язане зі скандалом. — Він звів підборіддя, у голосі дзвенів метал. — Вашій доньці закидають нечистокровність. Чи це правда, чи ні — не має значення. Достатньо самої тіні підозри, щоб зруйнувати честь.

«Отже, й він підхопив ту мерзоту. Не дивно. Коли не вистачає честі, лишається плести плітки.»

Деларіон стиснув кулаки.

— Ви… ви маєте нахабство приїхати й кинути це мені в обличчя?

Фаєрон підняв брову, на його губах з’явилася зверхня усмішка.

— Вважайте це проявом моєї великодушності. Я з’явився особисто, попри ризик. Усі дивляться, хто з ким спілкується. Але я пам’ятаю, що між мною й Еліріан були обіцянки. Тож вирішив повідомити сам: нашого шлюбу більше не буде.

Він відвернувся й додав:

— Моє майбутнє не дозволяє мені пов’язувати життя з… сумнівними особистостями.

Деларіон мовчав. Його серце стискалося від гніву й сорому. Перед ним стояв не шляхетний наречений для його доньки, а пихатий вискочка, який зрадив не тільки обіцянки, а й саму повагу. Тепер він бачив, якої страшної помилки міг припуститися, віддавши Еліріан у руки цієї людини.

А нагорі, у своїй кімнаті, Еліріан акуратно складала плащ у торбу. Вона не чула слів Фаєрона, але чомусь серцем відчувала — їхні колишні зв’язки розсипаються, мов крига під сонцем. І від того їй ставало ще самотніше.

Раптово Еліріан почула цокання копит по бруківці, що ставало все гучнішим.

«Невже ще хтось під'їжджає до будинку?»

Вона насторожилась і обережно підійшла до вікна. Стала так, щоб її не було видно з надвору.

І вмить завмерла, не відриваючи погляду від темної вулиці. Її пальці, що ще мить тому ледь тримали край завіси, тепер зводило судомою. Серце калатало так, ніби хотіло вискочити з грудей.

Принц. Її серце зупинилося, пропустивши удар. Його постать була впізнавана одразу — навіть без королівських шат у простому мандрівному плащі, навіть у передсвітанкових сутінках.

Він зістрибнув з коня з такою рішучістю, ніби приїхав сюди з єдиною метою. І, піднявши голову, зупинив погляд просто на її вікні.

Тиша задихалася від напруги. Еліріан відсахнулася від вікна, хапаючи повітря короткими, уривчастими ковтками.

«Він не міг мене побачити… не міг…» — подумки повторювала вона, хоч розум не вірив власним словам. Його погляд — прямий, нещадний, немов розпечене лезо обпік, здається, саму її душу.

Еліріан пройняв холодний жах. Вона зрозуміла: якщо він прийшов сам, значить, вирок вже ухвалено.

«Невже він прийшов… щоб забрати мене? Щоб виконати закон? Власноруч…»

Думки розсипалися гарячковою заметіллю. Її пальці лихоманково шукали торбинку, плащ, будь-що, аби тільки діяти. Вона озирнулася — другий поверх. Внизу вже чути було, як важкі двері маєтку рипнули, впускаючи гостей. 

Принц уже був усередині. Усі шляхи відрізані. Втекти через двері — неможливо. Туди вже ступали його кроки. Чекати й тремтіти, доки він увійде й винесе вирок? Ніколи.