22 чутки дійшли до Еліріан

Деларіон, блукаючи вуличками вечірнього міста, намагався зібрати потрібне для втечі доньки: трохи срібла, кілька дрібних монет, непримітний дорожній плащ і ліки. Йому доводилося бути обережним — знайомих у місті було надто багато, і кожна випадкова зустріч могла стати небезпечною. Коли він відчував на собі чужі настирливі погляди, йому здавалося, що інші вже щось підозрювали.

Деларіон саме зупинився біля крамниці, де міняли монети, коли краєм вуха почув розмову двох городян. Один, молодий торговець сухими фруктами у полотняному жупані, збуджено розмахував руками:

— Кажуть, вона — відьма, напівкровка, що наклала страшне закляття на принца! Він тепер її раб, а не спадкоємець трону ельфів! Усі бачили, як він кинувся захищати її замість того, аби стратити на місці! 

Деларіон завмер, прислухаючись, вловлюючи кожне слово випадково почутої розмови.

Інший, старший похмурий ремісник, похитав головою і відказав:

— Не раб, а полонений. Вона підкорила його волю. Якщо влада мовчатиме, ми самі підемо й вирвемо її з дому. Такі, як вона, не повинні жити серед нас.

Деларіон похолов. Він зробив вигляд, що розглядає дрібниці на прилавку, але його серце билося все швидше.

«Вже… вже розповсюдилося. Вони й справді вірять, що вона — причина всього. Що вона винна, — майнула думка. — Це не просто плітки. Це загроза. Коли городяни починають говорити «ми самі підемо», значить, скоро проллється кров».

Деларіон не став слухати далі. Швидко направився додому.

Він повернувся пізно ввечері, тихо зачинивши за собою важкі двері маєтку. Тіні у коридорі здалися йому довшими, ніж зазвичай, а кожен шурхіт слуги — підозрілим. Навіть ці стіни більше не здавалися безпечними. Обличчя Деларіона зблідло, рухи стали стривоженими. У руках він тримав кілька загорнутих у полотнину пакунків.

Еліріан разом з Алієль чекали його у вітальні. Еліріан сиділа в глибокому кріслі, стискаючи долоні так міцно, що нігті врізалися в шкіру. Свічки давно плакали довгими восковими сльозами, кімната пахла димом і тривогою.

— Тату… — вона підвелася, але не зважилася підійти ближче. — Ти приніс усе для дороги?

Він кивнув, але відразу відвернувся, розкладаючи згортки на стіл.

— Приніс. Та мушу сказати більше.

У його голосі було щось таке, від чого серце Еліріан стиснулося.

— У місті… вже говорять. Я чув на вулиці. Городяни кажуть, що ти причарувала принца. Вони бояться того, чого не розуміють, і вигадують жахіття, аби виправдати свій страх. Кажуть, що він зрадив свій народ через тебе. Вигукував безумні речі.

Мати зойкнула, її рука застигла в повітрі в пориві втішити доньку. Але Еліріан відсахнулася, збліднувши, ніби ці слова вдарили її в груди.

— Вони думають, що він… через мене? Але це не я! Я ж нічого…

— Не просто думають, — глухо відповів Деларіон, кинувши швидкий погляд на дружину. — Вони впевнені. Чутки поширюються швидко, їх підхоплюють усі: слуги, торговці, навіть вартові. І чим далі, тим гірше. Завтра вже говоритимуть, що саме ти винна у всіх нещастях і розколі з магами. До цього все йде.

Алієль прикрила тремтячі губи долонями. Еліріан вперлася руками в спинку крісла, наче шукаючи опори. 

— А принц… він нічого не сказав? Він же міг зупинити чутки… — Її голос зірвався, і вона різко замовкла.

Деларіон гірко зітхнув.

— Доню… навіть якби він і хотів, тепер його слова потонули б у загальному крику. Народ не слухатиме. І для них немає значення, що він думає.

Вона відчула, як щось холоне всередині. Перед очима вставали картинки: площа, натовп, крики. Її ім’я у них звучить як вирок. А десь осторонь — він. Принц. І він не простягає руку.

— Виходить, я залишилася зовсім сама. Навіть він… навіть він тепер проти мене, — прошепотіла вона.

«Хоча на що я сподівалась. Що він кинеться на мій порятунок? Яка ж я наївна. Навіщо йому це? Я бачила його погляд, коли вибухнуло полум’я — у ньому було більше страху, ніж довіри. Чи ж не простіше йому самому підняти меч проти мене, ніж ще раз стати на захист?»

Деларіон обернувся до неї, взяв за плечі.

— Ти не сама. Але ти мусиш тікати. Інакше вони заберуть тебе силою. Я вже готую шлях до прикордонного поселення. Та часу в нас майже немає.

Еліріан кивнула, але в її очах блищав відчай. Здавалося, сам вітер приносив уривки глухих розмов, і в кожному слові чувся вирок. Її ім’я вже виривалося назовні, жило серед народу — і воно було прокляттям.

Тієї ночі Еліріан довго не могла заснути. Вона лежала, втупивши погляд у темну стелю, а кожен звук здавався гострим, мов ніж. За товстими мурами маєтку глухо гуділо нічне місто: десь лаялися сп'янілі містяни, вивалившись із трактиру, десь скреготіли колеса воза, а десь — ледь чутний, але впертий гомін натовпу, що ще не розійшовся після обговорення чуток, що ширилися містом. Вона не розрізняла слів, та їй здавалося, що кожен шепіт адресований їй. Кожен чужий голос вимовляє її ім’я з ненавистю.

Темрява теж здавалася живою: тіні на стінах ворушилися, ніби шепотіли зловісні вироки. Їй хотілося затулити вуха, аби не чути цього всього. Але як затулиш вуха від власних думок?

Образ принца невідступно постав перед очима. Вечірній сад, пахощі нічних квітів, його голос, тихі й водночас бентежні слова. Вони обмінювалися легкими жартами, але це звучало майже як зізнання. 

А як він намагався зрозуміти під час тієї розмови в покоях, що вона відчуває до нього, як уперто шукав у її мовчанні підтвердження того, що він не байдужий. Його погляд тоді — надто уважний, надто теплий. Чи справді він щось відчував? Чи лише грав свою гру? Вона не знала, і тепер уже не дізнається.

Бо що з того? Які почуття можуть урятувати, коли весь народ кличе тебе чудовиськом? Коли кажуть, що ти наклала закляття й підкорила спадкоємця трону? Невже він справді вийде з мечем у руці? Аби виконати закон. Цей образ змусив її здригнутися: принц — не захисник, не той, хто простягає руку, а суддя й кат.