21.1 кулуарні змови

Коридори після ради гули, немов розворушений вулик. Радники виходили невеликими групами. Їх кроки дзвеніли по плитах, ніби у самому камені проривався гомін тривоги. Вони збуджено жестикулювали, хапали один одного за рукави й підвищували голоси так, ніби ще перебували у залі. Їхні обличчя пашіли — то гнівом, то страхом, то гарячковим азартом.

— Він забув, хто він є! — обурено вигукнув один із середніх радників, різко зупинившись посеред переходу. — Принц чи закоханий хлопчисько?

— Потрібно негайно повідомити Його Величність, — невдоволено мовила посланниця від дому Еленет.

— Так, король мусить щось вдіяти, допоки принц не накликав на нас усіх біду своїм безрозсудним вчинком, — підхопив ідею інший делегат.

— А якщо маги дізнаються?! — голос радника у світлій мантії зірвався на писк, і щоки вкрилися плямами від хвилювання. — Вони витлумачать це як зраду. Вони чекали гарантій, а тепер… тепер вони вважатимуть, що ми самі знищуємо угоду! Принц вигукував про змову придворних прот цього союзу, а натомість все руйнує власними ж руками!

— Він наражає нас усіх на загибель... — втрутився старий радник із сухим обличчям і запалими очима. Він сказав це повільно, тихо, але так, що поруч усі замовкли, відчуваючи його тривогу.

Один слуга, що саме проходив повз, необережно перекинув глек із вином, почувши слово «загибель», і червона пляма розтеклась по каменю, мов кров, ніби пророкуючи неминуче.

У натовпі радників вирізнявся високий сивий ельф із глибокими зморшками на чолі, Меріллор. Він ішов мовчки, не встряючи в гарячі суперечки. Його очі блищали сумом: він бачив у словах принца не лише нерозсудливість, а й відчайдушну чесність.

«Хлопець ризикує всім заради кохання, — думав він. — Але за це його розіпнуть. І нас разом із ним».

Натомість інший — кремезний радник із різкими рисами — дивився на метушню з ледь прихованим задоволенням. Його губи викривлялися у тонку посмішку.

«Ось і шанс, — майнула думка. — Якщо принц оступився, то трон похитнеться. Треба тільки вчасно зробити крок убік — і можна отримати більше, ніж будь-хто уявляє».

І саме в цю гарячкову метушню ввійшла Лауріель. Вона крокувала неквапно, з гордо піднятою головою, ніби сама тиша коридору розступалася перед нею. На тлі чужих схвильованих облич її врівноважений рух виглядав ще страшнішим.

Незворушна, мов витесана зі світлого каменю статуя, вона несла в собі відчуття неминучості. Факельне світло майнуло по її обличчю, і тіні лягали, мов холодна маска.

Її погляд мимохіть ковзнув по радниках, що поспішали наздогнати її. У тих поглядах відчувалося змішане — тривога й водночас полегшення, захоплення й надія. Бо хтось мусив узяти контроль, поки принц розкидається власним авторитетом.

Лауріель чула шепіт позаду:

— Вона тримається, немов справжня правителька.

— Ось хто має силу…

Її губи ледь-ледь викривилися у крижаній посмішці. Усередині ж вирувало зовсім інше — гострі, як отруєні шипи, ревнощі. Кожна згадка про Еліріан різала серце, наче ніж.

«Напівкровка… нечиста… як вона сміє стояти між мною й ним?»

Але тепер доля сама простягла їй козир.

«Він помилився. Перед усіма, у найважливіший момент — і тепер його слова стали моєю зброєю».

Її ревнощі перепліталися з розрахунком, і ця суміш робила її небезпечною.

— Ви почули самі, — нарешті обернулася вона до кількох старших ельфів, що йшли слідом. Її голос пролунав спокійно, майже холодно, і від цього ще більш переконливо. — Принц сам зруйнував свою репутацію. Його слова були нерозважливі й небезпечні. А це означає, що ми маємо право взяти ініціативу у свої руки.

— Народ не зрозуміє такої слабкості, — підтакнув один із радників, насупивши брови. — І не пробачить.

— Народ зрозуміє те, що ми йому покажемо, — відповіла Лауріель, і в її очах спалахнуло холодне світло факелів. — Принц обрав сторону дівчини з нечистою кров’ю, поставив її вище закону. Ми маємо переконати всіх, що він засліплений пристрастю. Що його слова — не рішення спадкоємця, а безумство навіяне закляттям напівкровки. Хіба ж можливо щоб наслідний принц при здоровому глузді обрав почуття замість обов'язку перед народом?

Її голос не тремтів, він різав, мов клинок. У ньому звучали і ревнощі, і розрахунок. Кожна згадка про Еліріан відлунювала у серці Лауріель гнівом, і той гнів вона перетворювала на кригу. Вона не збиралася дозволити, аби якась «напівкровка» забрала в неї і принца, і владу.

Лауріель рішуче обернулась і пішла далі коридором, слухаючи, як за її спиною гомін поступово змінювався. Гарячі вигуки, розгубленість, сумніви — все стихало. Тепер же більшість голосів звучало у тон їй: стримано, впевнено, навіть урочисто. Радники й делегати, що ще хвилину тому сперечалися, повторювали її слова майже дослівно, як власні думки. Дехто навіть вигукував їх голосніше, щоб почули інші, ніби саме вони першими дійшли до цієї думки.

— Він засліплений, — казав один.

— Це не рішення спадкоємця, — додавав інший.

— Народ мусить знати, — підтримував третій.

Вона не озиралася, але чула, як вони підхоплюють її ритм, і від того відчувала хвилю глибокого задоволення. 

«Ось воно. Я посіяла — й зерно проросло. Вони самі почнуть нести його далі, один одному, слугам, місту. І незабаром ці стіни задихатимуться від упевненості, що у принца затьмарений розум. Він засліплений заклинанням, його потрібно усунути, поки він не поверне ясність. І я стану тим, хто допоможе йому у цьому».

Факели кидали холодне світло на її обличчя, підкреслюючи різкі риси й непорушний вираз. Вона крокувала повз делегатів, які розступалися перед нею, наче перед справжньою володаркою. Вже сприймаючи її як майбутню королеву. Хтось нахиляв голову у мовчазному поклоні, хтось перешіптувався так, щоб вона «випадково» почула:

— Її слова звучать мудро.

— Вона єдина знає, що робити.

— Якби тільки влада була в її руках…

Лауріель дозволила собі ще одну крижану усмішку. У її серці ще тліла отруйна ревнива ненависть до Еліріан, але поверх неї вже лягав рівний шар холодного розрахунку.