20.2 самовільна нарада

Він увірвався до зали, грюкнувши дверима так, що всі присутні здригнулися.

— Хто посмів скликати раду вдруге за сьогодні, без мого відома?!

Гомін у залі стих. Хтось нерішуче озвався:

— Але ж це Лауріель… донька шанованого першого радника…

Дарілей кинув гострий погляд на дівчину. Вона сиділа рівно, з гордо піднятим підборіддям, спокійна й непохитна, наче це вона, а не принц, правила цією залою.

— Засідання завершилось, — мовив з натиском Дарілей, сверлячи ельфійку гнівним поглядом,  — рішення ухвалене. Леді Лауріель, вважаєте питання не закритим і йдете проти ради? Проти мене?

Дарілей примружився дивлячись на неї. Але це ніскільки не зменшило її впевненості в собі.

— Ваша Світлосте, дбати про народ ельфів також і мій обов’язок, — без тіні сумніву промовила Лауріель. — Перше засідання залишило питання відкритим. Це не вирішить проблему. Тепер я мушу нагадати: доля нашого народу важливіша за чиїсь почуття.

В залі прокотився гул схвалення. Вона продовжила, ще голосніше:

— Ви всі бачили полум’я, викликане Еліріан Тірвен. Це доказ домішки чужої крові. Якщо ми замовчимо правду, маги витлумачать це як виклик і розпочнеться війна. Якщо до цього це були тільки пусті вигадки, чиїсь фантазії про можливу змову, то зараз над нами нависла справжня небезпека. Лише смертний вирок зніме загрозу й доведе всім — закон для нас непорушний. Це тяжке рішення, але благородне. Ми мусимо думати не про себе, а про майбутнє всього ельфійського народу.

Її слова падали, мов крижаний град, розбиваючи опір у серцях радників. І все більше голосів схилялися до страти.

Дарілей відчував, як у грудях наростає шалений спротив. Ще трохи — і його норовливу вершницю приречуть на смерть, прикрившись пишними словами про «турботу про народ». Він бачив, як вправно Лауріель маніпулює, і як охоче рада йде за нею.

Але тепер він більше не міг обманювати самого себе. Усвідомлення було гострим, як лезо: «Еліріан… я закохався в тебе», — промайнуло в його свідомості, і це прозріння, хоч і пізнє, відкрило перед ним шлях, з якого немає вороття. Відтепер його обов’язок — не вгодити радникам і батьку, а врятувати її життя.

Слова Лауріель звучали надто впевнено й солодко, наче вона вже була переможницею. Радники хитали головами, зітхали, обмінювалися тривожними поглядами. І що далі вона говорила, то більше схилялися на її бік.

Його серце билося глухо — і раптом він ніби знову опинився в іншій кімнаті, в іншому дні. Кабінет батька. Тяжкі портьєри, запах старого дерева й тиску. Навпроти — король, суворий і невблаганний, а поряд — Аміра… Її плечі напружені, очі сповнені болю. Різкі, безжальні слова батька впивалися в неї, мов отруйні стріли, і кожна — розривала серце самого Дарілея. Але він мовчав. Не смів навіть поглянути на неї.

Тоді він теж стояв перед вибором. Аміра — тепла усмішка, сміх, що знімав з нього тягар корони, очі, в яких він бачив справжнє «я»… і поруч — тягар престолу, холодний, як лід, і непохитний, як камінь. Він відштовхнув її. Заради «правильного» рішення. Заради титулу. Заради обов’язку. Він сказав собі, що так буде безпечніше для неї, що це захист від безжального закону й гніву батька. Але не знайшов у собі сили відкрити їй правду. І втратив її назавжди.

Аміра пішла з його життя, залишивши після себе лише пам’ять і нестерпний шрам у серці.

Тепер історія повторювалась. Знову вибір, знову слова про «добро народу». Лауріель вимовляла їх з тією ж холодною впевненістю, з якою і батько колись відрізав йому крила. І цього разу в чужих руках була доля Еліріан.

«Ні, — стискалося серце. — Я більше не повторю цієї помилки. Я не віддам її. Не відштовхну, не змовчу, не дозволю більше нікому вирішувати за мене».

Він зробив крок уперед. Його плащ рвучко ковзнув по підлозі, тиша накрила залу.

— Досить! — його голос ударив по залі, і навіть найсамовпевненіші радники здригнулися, наче хтось раптово вихопив меч. — Ви говорите про честь і майбутнє народу, але за цими словами приховується страх. Ви хочете страти невинну дівчину лише для того, щоб умилостивити магів? Хіба ельфи не гордий народ?! Коли це ми стали чинити так як буде завгодно іншим, а не приймати рішення власним розумом?

— Принце, — обурено піднялася Лауріель, — ви прикриваєтеся гучними фразами. Але просто ставите почуття вище за обов’язок. Ваші слова — небезпечні!

— Так, я ставлю почуття вище, — відрізав Дарілей, і в його голосі вперше прозвучала непохитність. — Бо без них обов’язок — порожня шкаралупа. Я вже раз обрав холодний обов’язок замість серця. І втратив... Більше цього не буде.

Радники зашепотіли, хтось здивовано підвів брови, хтось обурено вдарив кулаком по столу. Лауріель дивилася на нього з крижаною усмішкою.

— Ви наражаєте увесь наш народ на небезпеку, Ваша Світлосте.

— Ні, — твердо відповів він, — я вперше захищаю те, що справді має значення. Я не дозволю вам винести вирок леді Еліріан. Якщо для цього доведеться стати проти вас усіх — я стану.

Зала завмерла. Розділені погляди, шепіт, наростаюча напруга. А в серці Дарілея вперше за довгі роки не було сумнівів — лише ясність і готовність боротися.

У залі здійнявся гомін. Радники зашепотілися між собою, кілька з них підхопилися з місць. Дехто дивився на Дарілея з відвертим обуренням, інші — з прихованим страхом.

— Це безрозсудство! — вигукнув один із старших радників Елдоріан, стукаючи долонею по різьбленому столу. — Ви ставите під загрозу добробут ельфів! Ви знищете довіру між нашим народом та іншими, що вибудовувалася поколіннями!

— Ваша Світлосте, — піднялася інша радниця, поважна ельфійка з холодними очима, — ви дозволяєте емоціям затьмарювати розум. Це небезпечно для наших земель.

— Наші землі не можуть триматися на страхові й крові невинних! — рвучко відповів Дарілей, і його голос перекрив гамір. — Якщо ми піддамося вимогам магів і принесемо в жертву дівчину лише через її походження, завтра вони вимагатимуть більшого. І тоді що? Ви віддасте їм половину нашого народу?