20.1 збори принца

Дарілей вийшов із зали рад із важким серцем. Йому здавалося, що залишив за собою не зал радників, а кам’яний склеп, де поховали його голос і надію. Коридор не приносив полегшення — навіть тут повітря було просякле тією задушливою вагою.

Його слова про те, що він «почув їхні голоси», що він «зробить те, що повинен», не здатні були надовго стримати їхній страх. Рано чи пізно вони могли вдатися до чогось жахливого.

«Я мушу негайно вирушати до Еліріан. Лише будучи поряд зможу її захистити».

Він пришвидшив крок, прямував до своїх покоїв.

«Потрібно все спланувати… узгодити зустрічі, які я вже не зможу відвідати… — Дарілей насупив брови, намагаючись згадати. — А які в мене далі справи?»

Думки розбігалися. Пам'ять вперто не хотіла відповідати. Увесь його розум зараз заповнювала тривога про Еліріан. 

— Твінсене! — покликав він, не озираючись.

Та у відповідь лише відлуння власних кроків, і здавалося, що сама тиша давить на груди.

Дарілей різко зупинився й обернувся, але помічника не було видно.

«Він же йшов слідом за мною?»

— Прокляття, — прошипів крізь зуби. — Де ж, демон його забирай, носить Твінсена? І саме тоді, коли він потрібен? Та хай йому, хоч би й сама земля під ним розверзлася! Головне — дістатися до Еліріан. Решта зачекає.

Він рвучко відчинив двері власних покоїв, швидко підхопив пояс зі зброєю, накинув плащ і вже збирався йти, як до кімнати вбіг задиханий помічник.

— Твінсене! — роздратовано вигукнув Дарілей. — Де тебе носило?! Саме тепер?!

— Ваша Світлосте, — не звертаючи уваги на тон господаря, випалив помічник, — у мене з’явилася важлива інформація. Йдеться про хитрість із зіллям друїдів.

Рука Дарілея міцно стиснула пояс меча так, що побіліли пальці.

— Що?! Яке зілля?! Які друїди?! — Дарілей зірвався, не стримавши гніву. — Ти не бачиш, що зараз є важливіше?!

Помічник мимоволі відступив на крок. Здавалося, ніби сама тінь від принца тиснула на нього.

— Ваша Світлосте, я все розумію, — поспіхом заговорив Твінсен, намагаючись переконати. — Але це наш єдиний шанс щось дізнатися! Ми отримаємо козир для переговорів із друїдами, інакше не зможемо укласти вигідної угоди.

Дарілей мовчав, міцно стиснувши щелепи намагаючись стримати порив придушити на місці свого помічника. Та у ньому невпинно зростало роздратування.

Серце билося так шалено, що кожен удар лунав у скронях, наче нагадування: часу більше немає. Він ладен був кричати, ламати меблі, аби тільки не чути чергових порожніх слів, що відтягували його від Еліріан.

«Хіба зараз мають значення якісь там друїди з їхнім варевом, коли на кону її життя?!»

Твінсен, ніби не помічаючи похмурого виразу обличчя принца, заговорив із ще більшим запалом:

— Я знайшов одного інформатора. Слизький, звісно, тип, але за гроші він готовий розкрити певну таємницю. Проблема лише в тому, що він погодився говорити тільки з вами.

— Прокляття, Твінсене! — вибухнув Дарілей так, що у віконному склі здригнулося відлуння. Його рука різко розсікла повітря, наче він хотів відкинути саму цю нісенітницю. — Я тут ладен землю перевернути, аби врятувати Еліріан, а ти тягнеш мене в чергову павутину змов та чуток?!

Твінсен розгублено кліпав очима. Він не звик бачити принца настільки роздратованим — зазвичай той умів тримати себе в руках.

— Але ж, Ваша Світлосте… — почав він невпевнено, — Еліріан зараз нічим не допоможемо, а це справді важлива нитка! Я доклав стільки зусиль, аби вийти на цього чоловіка. Чи ви розумієте, що він може знати? Це шанс!

— Шанс? — Дарілей ступив уперед, і його тінь накрила помічника. — Ти гадаєш, я не знаю, що таке шанс? Коли вона в небезпеці — кожна хвилина важить більше за всі «ключі до переговорів»!

Його голос був гучний, але в ньому бринів біль, який важко було приховати. Твінсен уперше за довгий час побачив не лише гнів принца, а й відчай, який його пожирав.

— Я… — Твінсен розгублено ковтнув. — Я просто хотів допомогти. Ти знаєш, що я на твоєму боці.

Дарілей зітхнув різко, майже хрипко, й відвернувся, провівши рукою по волоссю.

— Знаю, — кинув він через плече, вже спокійніше, але ще з гострим надривом. — І саме тому я не розумію, чому ти тягнеш мене в бік, коли дорога одна.

Твінсен на мить знітився, опустивши погляд. Та потім насмілився і, вже тихіше, майже по-дружньому, промовив:

— А ти подумай, що буде далі. Ти наздоженеш Еліріан, повернеш її сюди. Я в цьому не сумніваюся. І що тоді? Рада все одно тиснутиме. Друїди все одно стоятимуть на своєму. Якщо ми матимемо козир — хоч один! — тоді зможемо вирвати для неї місце під сонцем, а не просто сховати. Проведеш успішні перемовини, знову затвердиш власний авторитет і вже зможеш тиснути на раду черговими заслугами.

Дарілей обернувся різко. Повітря між ними загусло, наче могло спалахнути від найменшої іскри. Їхні очі зустрілися. Там, де ще хвилину тому клекотіла сліпа лють, тепер вирували гнів і холодний розрахунок, які боролися в ньому водночас.

Цей погляд змусив Твінсена здригнутися, але той усе ж витримав це пекло, не опустивши очей.

— Прокляття, Твінсене… — вже тихіше сказав принц. — Чому ти завжди говориш так, що я не можу тебе просто прогнати?

Твінсен ледь посміхнувся, хоч у його усмішці було більше втоми, ніж радості.

— Бо ти знаєш: я завжди хочу для тебе найкращого. Навіть якщо сам інколи не розумію, як це зробити.

Дарілей видихнув і різко пройшовся кімнатою, мов лев у клітці. Він підняв руку, наче хотів щось сказати — різке, остаточне, та саме в цю мить у двері пролунало гучне стукотіння. Звук відбився в його грудях, ніби хтось чужий грюкав просто в серце Дарілея.

Обидва ельфи завмерли. Дарілей зустрівся з Твінсеном поглядом. У їхніх очах одночасно спалахнули й роздратування, і настороженість.

— Хто б це міг бути в такий час? — прошепотів Твінсен.

— Дізнаємось, — глухо відповів принц, за звичкою простягаючи руку до руків’я меча.