19.2 відродження сили духу

Еліріан стояла, ніби закам’яніла, очі не відривалися від батька. Колись він здавався їй непохитним, мов скеля: його голос не тремтів навіть тоді, коли все навколо валилося; його крок завжди був рівний, а слова — мов меч, що розсікав будь-які сумніви.

А тепер перед нею сидів зламаний чоловік. Голова роду, її батько — і водночас безпорадний, надломлений, із порожніми очима. У цьому погляді не було ані сили, ані надії. Лише порожня тінь владного ельфа, яким він був раніше.

У грудях Еліріан щось перевернулося. Сльози раптом пересохли. Серце билося гучно й твердо, як удари молота. Вона не могла — не мала права — дозволити цьому відчаю поглинути його.

— Ні, — вирвалося з її грудей. Спершу тихо, але чітко. Вона опустила руки й випросталася, наче піднялася з попелу. — Ні, я не дозволю цьому статися.

Деларіон повільно підняв голову. Його очі, повні безнадії, зупинилися на ній, немов він не повірив, що ці слова належать його доньці.

Еліріан відчувала, як у ній підіймається щось нове — не жах і не біль, а впертість, яка щойно тліла десь усередині, та тепер прорвалась.

— Я не буду стояти й чекати вироку, — сказала вона твердо, дивлячись то на батька, то на матір. — Я не буду жертвою. Я не прийму долю, яку вирішать інші. Я сама обираю ким є.

Вітальня завмерла, навіть дихання ніби зупинилося. І тоді її голос набував сили з кожним словом, ніби вона віднаходила себе заново.

— Так, у мені є ця кров. Так, я відрізняюся. Але це не робить мене слабкою. І не робить мене тінню, яку можна кинути на поталу.

Вона зробила крок уперед, наблизившись до батька, й опустилась на коліна поруч, але в її поставі не було покори — лише рішучість. Вона взяла його холодні руки у свої.

— Ти завжди казав мені: не схилятися, навіть коли весь світ проти тебе. Ти вчив мене дивитися у вічі ворогам, навіть якщо вони сильніші. І я не відмовлюся від твоїх слів. Бо інакше — яка я твоя донька?

Деларіон кліпнув, його обличчя здригнулося. Вперше в його очах проблисло щось схоже на життя.

— Еліріан… — його голос хрипів, але в ньому звучав подив.

— Якщо світ називає мене проклятою, я доведу, що це — дар. Якщо вони хочуть судити мене — хай спробують. Але я не здамся ще до того, як битва не почалася.

Її слова відлунювали в стінах вітальні, і навіть Алієль, бліда та розгублена, відчула, як щось у повітрі змінилося.

Еліріан більше не тремтіла. Її очі сяяли тим самим вогнем, якого вона боялася — але тепер він палав у ній не страхом, а силою.

Вона відчула, як батькові пальці ледь здригнулися в її руках, наче він уперше за довгий час знайшов точку опори.

Деларіон мовчав довго. Він відчував у руках тепло доньки, її впертий, міцний хват, і ця сила передавалася йому, немов із кожним ударом її серця в нього вливалась нова кров.

Він глянув на неї — ще дитина, але вже сильніша за нього. Її очі палахкотіли тим вогнем, який ще кілька годин тому він би вважав прокляттям. А тепер — він бачив у ньому життя.

З грудей вирвалося важке зітхання, і Деларіон повільно підвівся, наче збирав уламки власної сили й складав із них нову броню. Лінії втоми й розпачу ще залишалися на його обличчі, але в погляді знову з’явилася сталь.

— Доню… — він поклав долоню на її волосся, як робив колись у дитинстві. — Ти маєш рацію. Ти не жертва. І ти не повинна гинути через те, що ми приховали правду.

Алієль стрепенулась, але промовчала. Її очі розширилися від того, що вона вловила в його голосі.

— Я зроблю все, щоб урятувати тебе, — промовив він низьким, твердим голосом, який більше не тремтів. — Якщо світ вирішив назвати тебе виродком — то хай світ втратить тебе. Хай думають, що ти зникла, хай вигадують чутки. Але ти житимеш.

Еліріан кліпнула, її подих збився.

— Ти… ти хочеш, щоб я тікала?

— Не тікала, — він хитнув головою. — Вирушила в інше життя. Ми сховаємо твою особистість. Є місця на кордонах, невеликі поселення, куди рада ніколи не простягне свої руки. Там ти зможеш бути іншою. Не донькою Деларіона, не делегаткою, не нареченою Фаєрона… А просто собою.

— Але ж… — голос Еліріан захрип, у ньому бриніли і надія, і біль. — А ви?

Він зупинив її погляд, і в його очах світилася гірка ніжність.

— Ми з матір’ю залишимося. І понесемо кару, якщо так вирішить рада. Але ти… — його голос на мить зірвався, та він знову зібрався. — Ти не повинна загинути за наші гріхи.

Алієль різко втрутилася, голос її зламав тишу:

— Деларіоне! Ти не можеш! Якщо рада дізнається, що ми приховали доньку…

— Вона вже приречена, Алієль, — перебив він її, і слова прозвучали як грім. — Чи ти хочеш бачити, як нашу доньку ведуть на площу, щоб винести смертний вирок?

Алієль зблідла ще більше, але замовкла.

Деларіон підвівся, ніби вперше за весь цей вечір згадав, хто він є. Голова роду, чоловік, батько. Він дивився на доньку з такою рішучістю, що в її серці відгукнулося і полегшення, і страх водночас.

— У нас мало часу, — сказав він твердо. — Вже завтра про це говоритиме кожен куточок Іктаріса. Ти мусиш зникнути, Еліріан. І хай цей світ більше ніколи не почує твого імені.

Еліріан стояла, стиснувши кулаки, й відчувала, як у ній боролися дві сили. Одна — гаряча, шалена, нова, що прагнула кричати: «Ні! Я не втечу! Я боротимусь, я доведу, що не проклята!» Інша — холодна, невблаганна, шепотіла: «Ти виживеш лише якщо послухаєшся. Інакше ви всі загинете».

— Ти хочеш, щоб я тікала, — тихо сказала вона, і в голосі її бриніла зрада. — Щоб залишила вас тут… під судом? Щоб врятувала себе, а ви… померли?

— Доню… — Алієль знову простягнула руки, та цього разу Еліріан відсахнулася, наче вони пекли.

— Як я можу так? Як я можу жити десь далеко, коли знатиму, що вас стратили через мене?! Це не життя… це вічний сором!

Її голос тремтів, але очі палахкотіли. Такими Деларіон бачив їх лише кілька разів у житті — у моменти, коли вона вперто не відступала ні на крок. І зараз він зрозумів: у доньці прокинулося щось більше, ніж просто розпач.