19.1 злам батька Еліріан

У вітальні ще тремтіло повітря від сказаних слів, коли двері різко відкрилися. На порозі з’явився Деларіон. Його завжди пряма постать тепер була згорбленою, мов під ударами невидимого тягаря. На непроникному ще вчора обличчі проступала тінь розпачу.

— Еліріан! — його голос зірвався. Він кинувся до доньки, схопив її руки, ніби боявся втратити її в цю мить. Його пальці тремтіли, коли він розглядав їх, наче в лініях шкіри могла сховатися відповідь.

Він повільно підвів на неї очі.

— Скажи, що це неправда… — слова вихоплювались уривчасто, важко. — Що там не було вогню… що вони брешуть…

Його очі, завжди холодні, мов сталь, тепер світилися відчайдушною надією. В них було стільки благання, що Еліріан завмерла. У цей момент вона зрозуміла: йому байдуже на ради, на закони, на клятви. Він би повірив їй — хай би весь світ кричав протилежне.

Алієль стояла поруч, бліда, мов тінь, не сміючи втрутитися. Усе, що залишалося між батьком і донькою, — це слова, які могли врятувати чи зруйнувати.

Деларіон нахилився ще ближче, шукаючи в її очах бодай іскру заперечення:

— Скажи, що це брехливі чутки…

Його голос зламався, і в ньому прозвучало щось, чого ніколи не чула ні донька, ні дружина: страх.

Еліріан застигла, мов пташка, затиснена в залізних долонях пастки. Вона дивилася на батька — того, хто завжди був для неї горою, непорушною скелею. А тепер він стояв перед нею розбитий, майже благальний, і цей контраст роздирав її серце глибше, ніж будь-який осуд.

Губи тремтіли, але слова не злітали. Вони клубком застрягли в горлі, перетворюючись на німий крик. Вона знала: щойно вимовить правду — все закінчиться. Дитинство, мрії, їхня родина. Не залишиться нічого.

— Еліріан… — голос батька вже надламлювався. — Доню, не мовчи… Не муч мене… Скажи, що це вигадка, що це пастка недоброзичливців! Тебе хочуть знищити, я знаю… Але ти скажи, що вони брешуть!

Він схопив її за плечі, майже тряс, ніби міг витрусити з неї заперечення. Його очі палали розпачем, він був готовий повірити в будь-яку її брехню, аби тільки вона сказала потрібні слова.

Алієль стояла осторонь, притискаючи пальці до вуст, бліда, мов привид. Вона вже знала відповідь, але боялася почути її знову.

І тоді Еліріан нарешті зібрала в собі рештки сили. Її голос прозвучав тихо, майже шепіт, але кожне слово було, як удар кинджала:

— Це правда…

Деларіон завмер. Його руки зісковзнули з плечей доньки, і він зробив крок назад, наче відчув удар у груди. Обличчя його зблідло, зморшки різко поглибилися. Він виглядав старшим на десятки років.

— Як… таке… можливо… — ледве прошепотів він, і ці слова не були питанням, а радше безпорадним зізнанням, що його світ щойно зруйнувався.

У кімнаті запанувала крижана тиша, така гнітюча, що навіть вогонь у каміні не міг її розтопити.

Деларіон сів важко, ніби ноги відмовилися тримати його. Він опустився просто на край крісла у вітальні, вчепившись руками в підлокітники, наче шукав опори у чомусь матеріальному, бо весь його внутрішній світ руйнувався.

Його плечі, завжди рівні й горді, тепер опустилися. Здавалося, що величний голова роду вмить перетворився на старого, зламаного чоловіка. Він хрипко видихнув:

— Я все життя оберігав тебе, доню… я будував майбутнє, захищав ім’я нашого роду… І от тепер… уся моя праця, усе… — голос його зірвався, він прикрив обличчя долонями, і плечі його здригнулися. — Як я маю глянути іншим у вічі? Як…?

Еліріан відчувала, як з кожним його словом серце її рветься на шматки. Вона простягнула руку, хотіла торкнутися його плеча, та відчула, що не має права. Власна вина тиснула на неї каменем.

І саме тоді в тиші пролунав голос Алієль. Він був тихим, але твердим, наче її слова пройшли крізь біль і страх.

— Деларіоне… — вона зробила крок уперед, обхопивши руками себе, немов від холоду. — Ти помиляєшся. Це не вина доньки. Вона не обрала цієї долі.

Він підвів на неї затуманені очі, сповнені розпачу:

— Про що ти говориш?..

Алієль зупинилася, ковтнула клубок у горлі. Її руки тремтіли, але вона стиснула їх міцніше і зібравшись з рештками сил нарешті відповіла:

— Я мусила мовчати… стільки років… — її голос ламався, але вона продовжила: — Таємницю мені відкрила моя мати, коли народилась Еліріан. Вона сказала, що в нашому роді є домішка магічної крові.

Деларіон підвівся, хитнувшись, ніби його вдарили.

— Ні… цього не може бути…

— Може, — сказала вона твердо, хоч сльози вже котилися по щоках. — Моя прабабуся… була дитиною від союзу ельфійки і мага. Цю ганьбу приховали. І всі покоління жили надією, що магія не проявиться.

Вона обернулася до доньки, і в її погляді було водночас і каяття, і любов, і розпач:

— Ми сподівалися, що ти будеш такою, як усі. Що тебе обмине… Але тепер… — її голос зламався. — Тепер правда наздогнала нас.

Деларіон заточився й опустився на коліна, схопившись руками за голову. Його відчай був безмовним криком, що заповнив усю кімнату.

Еліріан стояла між ними, тремтячи, з відчуттям, що її світ остаточно розпався: батько — зламаний, мати — зраджена власною таємницею, а вона сама — вирок їхньому роду.

Деларіон ще кілька митей сидів нерухомо, схопившись руками за голову. Його пальці, завжди сильні, впевнені, тепер судомно стискали волосся, ніби він намагався розірвати власні думки. Він повільно підняв очі на Алієль — і в цих очах не було ні блиску, ні полум’я. Лише порожнеча.

Він відкрив рота, наче хотів закричати, звинуватити, але звуку не видобув. Гнів уже згорів у ньому, залишивши тільки попіл.

Його плечі важко опустилися, і він прошепотів:

— То ось воно як… Ми жили поряд із прокляттям, а я, сліпий, вважав, що здатен вберегти наш дім…

Він перевів погляд на Еліріан. Вона стояла збоку, бліда, тремтяча, з обличчям, ще вологим від сліз. Їхні очі зустрілися, і вона відчула, як серце стислося від того погляду: не осуд, не ненависть… а відчай, беззахисний і страшний у своїй безсилості.