18 таємниця крові

Еліріан мчала верхи, не бачачи дороги. Вітер різав щоки, очі затьмарювали сльози. Вона не могла зупинитися. Серце билося так шалено, ніби прагнуло вирватися з грудей. Коли нарешті знайомі ворота рідного дому виринули попереду, вона миттю зіскочила з коня. Ледве відчинила їх тремтячими руками й кинулася всередину, навіть не дбаючи про тишу.

У вітальні, освітленій м’яким сяйвом ламп, сиділа мати. Алієль піднялась назустріч, коли почула кроки, й одразу сполохано вигукнула:

— Еліріан? Що сталося?

Донька не відповіла. Лише кинулась до неї, схопилася руками за тонкі плечі матері й заридала, захлинаючись власними сльозами. Її голос зривався в безладних схлипах, які не складалися в жодні слова.

Алієль обійняла її, пригортаючи до себе, гладила довге волосся, шепочучи заспокійливі слова.

— Тихо, мила моя, тихо… — її серце стискалося від тривоги, та вона намагалася тримати голос рівним. — Я з тобою. Все минеться.

Вона відчувала, як Еліріан тремтить у її обіймах, і гадала лише одне: що могло так зламати доньку? І думка сама проклалася у свідомості: мабуть, вона не впоралась із завданням, яке поставив Деларіон. Не змогла стати делегатом. І, певно, він… змусив повернутися.

Алієль стишила подих і, не випускаючи доньки з обіймів, почала говорити, немов лагідним ключем намагаючись відкрити дверцята її душі:

— Це не страшно, люба. Ти зробила все, що могла. Не кожна битва виграється в молодості. Батько знає, що краще для тебе. Якщо він вирішив, що час повернутися додому… значить, так треба.

Еліріан ще сильніше притиснулася до матері, ридання струсонуло все її тіло.

— Слухай мене, доню, — Алієль схилилася ближче, шепочучи прямо в вухо, наче найпотаємнішу таємницю. — Попереду в тебе життя. Ти станеш коханою дружиною. Ти станеш матір’ю. Це щастя, яке не зрівняти з жодними радами й титулами. Батько не обере для тебе поганого чоловіка, довірся йому. А ти… ти зможеш бути в спокої. Без цих змов, інтриг, постійної напруги.

Її слова падали м’яко, як краплі теплого дощу на спалену спрагою землю. Вона не могла знати, що для Еліріан вони звучали, мов скрегіт металу по склу.

Аліель хотіла вірити, що заспокоює доньку, що рятує її від болю. Та Еліріан лише ридала, вчепившись у материні плечі, й навіть не пробувала пояснити. Бо правда була страшніша за всі здогадки.

Вона чула мамин голос, ніжний, заспокійливий, але слова вдаряли в серце ще болючіше.

«Дружина? Матір? Спокійне життя?»

Від самих думок про це горло стискало, немов петлею.

«Вона не знає… — Еліріан майже задихалася від ридань, — не знає, що тепер ніхто не захоче мене взяти за дружину, навіть якщо батько й змусить. Не знає, що мене вже назвали виродком, нечистою. Не знає, що моє ім’я тепер — тавро.»

Вона вчепилася в матір ще міцніше, ніби боялася, що правда вирветься назовні.

«Як сказати їй? Як вимовити, що я — не та, за кого мене завжди вважали? Що моє життя тепер нічого не варте і мене можуть просто віддати під суд?»

Сльози палили очі, але полегшення не приходило. Навпаки, кожне мамине слово про «спокій» і «щастя» здавалось глузуванням долі.

«Я не матиму того життя, мамо. Ні чоловіка, ні дітей, ні дому. Я вже приречена. У моїх жилах палає полум’я, яке всі бояться. Я — інша. І цього ніхто не зрозуміє.»

Алієль гладила її по спині, шепотіла лагідності, які ще кілька годин тому справді б могли заспокоїти. Але тепер слова матері були, як ніж — м’який, теплий, але все одно розрізав душу.

Еліріан ридала й мовчала. Бо сказати правду було страшніше, ніж дозволити матері вірити в ілюзію.

Алієль спершу гладила доньку по волоссю, шепотіла знайомі втішні слова. Та з кожною хвилиною її серце починало тремтіти. Ці ридання… Вони були не такими, як після дитячих образ чи невдач. У них було щось глибше — розпач, ніби світ у Еліріан щойно розвалився.

Алієль відчула, як по спині пробіг холодок. 

«Невже це справді лише через угоду?»

Вона злегка відсунулась, щоб побачити доньку. Великі очі Еліріан були червоні від сліз, щоки залиті, а плечі дрібно тремтіли. Алієль обхопила її обличчя долонями, намагаючись зловити погляд.

— Доню… скажи мені правду. Це ж не тільки через угоду з батьком, так?

Еліріан судомно ковтнула повітря. Сльози все ще душили її, але потроху ридання стихали. Вона зважилася й прошепотіла:

— Ти маєш рацію… Батько… він змусив мене повернутися. Сказав, що я не впоралася. Що маю готуватися до шлюбу… з Фаєроном.

На мить в очах матері майнула розгубленість, але майже одразу вона зітхнула й притисла доньку до себе.

— Ох, Еліріан… то це воно? Ти налякалась через це? Та ж Фаєрон — хороший хлопець, ви знайомі ще з дитинства. Це навіть добре! Ти матимеш гідного чоловіка й спокійне життя. Повір, це не так страшно.

Її голос знову став теплим, лагідним, але Еліріан похитала головою.

— Мамо… не через це… — слова йшли важко, ніби через камінь у горлі. Вона дивилась униз, на власні долоні, що стискали поділ сукні. — Там… там був вибух. Магія… вогонь. Це… це вирвалося з мене.

Її голос зірвався до шепоту. Вона затремтіла ще дужче, стискаючи пальці так, що побіліли кісточки.

— Я не змогла стримати порив роздратування… це просто вирвалося з мене... всі бачили…

Алієль зблідла. Її руки, ще мить тому теплі, раптом стали холодними й неживими. Очі розширилися від жаху, губи злегка привідкрились, але жодне слово не зірвалося.

Еліріан відчула цю зміну гостріше за ніж. Тиша, в якій раптом зникла вся материнська теплота — різонула.

«Вона боїться. Вона дивиться на мене, як на щось… небезпечне. Я — монстр.»

Еліріан стиснулася в клубок, намагаючись сховати обличчя від цього погляду, але відчуття не полишало: страх закріпився в материних руках, у тремтінні її пальців.

Алієль довго мовчала. Лише її руки все ще лежали на плечах доньки — холодні, ніби з каменю. Було видно, як вона бореться із собою, як губи мимохіть тремтять, а погляд сповнюється глибинним болем.