17.2

Та раптом у залі, де ще мить тому гриміли крики «суду» й «страти», піднявся Меріллор. І все стихло.

Старший радник, сивочолий і незворушний, відомий своєю мудрістю й холодним розумом, ступив уперед. Його голос був негучним, але в тиші, що настала, кожне слово лягало важким каменем.

— Панове, — промовив він, обводячи поглядом зібрання. — Ми надто квапимось. Усі ми бачили вогонь. Так, ельфи не володіють такою силою. Але скажіть: чи є хоч один доказ, що це — ознака нечистої крові? Чи, може, ми просто боїмося того, чого не розуміємо?

У залі прокотилося хвилювання. Дехто нахмурився, дехто зашепотівся з сусідами. Але ніхто не насмілився одразу перечити Меріллору.

Лауріель, яка ще мить тому сяяла переможною усмішкою, тепер мовчки стискала щелепи, намагаючись не видати роздратування.

— Та навіть якщо це правда і в крові Еліріан Тірвен є домішка магії чи не забули ви, — продовжив радник, його очі поволі зупинилися на кожному з делегатів, — як леді Аміра врятувала Іктаріс, коли на місто насувався магічний шторм? Вона підкорила силу, що могла стерти це місто із лиця землі. А тоді… ми дізналися, що вона нечистокровна представниця свого народу.

Декілька голосів обурено вигукнули:

— То був виняток!

— Її сила була благословенням, а не прокляттям! Про неї навіть говорилось у пророцтві елементалів.

Але інші замовкли, не сміючи перебивати.

— Виняток? — спокійно перепитав Меріллор. — Чи, може, знак того, що ми занадто довго трималися порядків, які більше шкодять, ніж захищають? Леді Аміра врятувала сотні життів. І тепер ми ладні забути її подвиг, щойно з’являється інша, хто виявив незвичну силу? Чи не зарано ми виносимо вирок?

Його слова зависли в повітрі, розколюючи залу навпіл. Одні делегати знизували плечима, інші схвально кивали, та ніхто не насмілювався підняти голос проти нього.

Дарілей сидів, слухаючи й відчуваючи, як серце стискається в грудях. Аміра… Його перше кохання. Він пригадав її на узбережжі: перший поцілунок — несміливий, солоний від бризок, крихкий, мов обіцянка.

А потім — вітер заревів, а хвилі почали здійматися вище вежі замку. Магічний шторм наступав занадто швидко. Він не встиг навіть злякатися, коли одна з блискавок вдарила прямо в нього. Біль, сліпучий спалах, темрява… Він був певен, що загинув. Та Аміра зцілила його, повернувши до життя ледь не втративши власне. Її сила врятувала його. І не тільки... а й усе місто, зупинивши руйнівну стихію. Не давши магічному шторму піти за узбережжя. 

І все ж тепер, згадуючи про неї, він раптом уловив: цей біль став іншим. Уже не різав так гостро, як колись, а ніби відступив, затуманився. Час справді лікує… або ж причиною була Еліріан. Бо саме її образ тепер тривожив його до кісток, саме за неї він тремтів кожною жилкою. І, можливо, саме через те, що вона опинилась у смертельній небезпеці через нього, старі рани вже не здавалися такими нестерпними.

Дарілей несвідомо торкнувся плеча під мантією. Там і досі лишився шрам — тонкі чорні лінії, мов обвуглені жилки, що розходилися від місця удару блискавки.

Він зціпив зуби. Меріллор мав рацію. Винятки вже траплялися. І цей шрам на його тілі був тому нагадуванням. І шансом на порятунок Еліріан.

Та чи зважить рада на минуле, коли страх уже пустив коріння?

Зала зашуміла, наче розбурхане море. Хтось підхоплював аргументи радника, нагадуючи про подвиг Аміри й про те, що без неї Іктаріс лежав би в руїнах. Інші ж здіймали голоси проти:

— Це інше! Тоді був сплеск аномалій шторму, а зараз — вибух гніву!

— Якщо в неї дійсно тече магічна кров, ми ризикуємо всім союзом!

— І все ж… ми не маємо доказів!

Голоси накладалися один на одного, утворюючи хаотичний гул. Одні закликали до суду негайно, інші вимагали розслідування.

І саме тоді, коли сумніви почали брати гору, знову підвелася Лауріель. Її постать, струнка й бездоганна, одразу привернула увагу. Голос її звучав ясно й урочисто, ніби вона говорила від імені самого закону:

— Не дайте себе обдурити. Випадковостей не буває. Чи не підозріло, що саме вона — та, хто нещодавно вигукував про змови, тепер сама виявилась носієм забороненої сили? Може, це й було метою від початку? Хто скаже, що вона не підіслана магами, аби розколоти нашу єдність?

У залі здійнялися схвильовані вигуки. Дехто підтакував, дехто відвертався, бо слова її звучали надто різко. Але паніка ширилась.

— Це небезпека! — виголосила Лауріель, піднявши руку. — Напівкровку треба віддати під суд. Інакше ми самі накличемо біду.

Зал здригнувся від цього заклику. Частина делегатів кивала, інші ж мовчали, зважуючи. Напруга росла.

У центрі, на підвищенні, досі нерухомо сидів Дарілей. Його жовна грали, видаючи ледве стримуване роздратування. Але він тримався. Варто йому лише спробувати виправдати її — і його одразу звинуватять у сліпій прихильності. У тому, що він забув обов’язок заради дівчини. Він не мав права захищати її відкрито, інакше в неї точно не буде шансу. Але мовчати далі він вже не міг.

І поки остаточного рішення ще не було, він мав шанс — крихкий, майже примарний, але все ж шанс — схилити раду на свій бік. Для цього потрібно було кожне слово зважити, кожен погляд контролювати, не дозволити собі жодної слабкості ні вголосі, ні в жесті.

Дарілей повільно підвівся. У залі настала тиша.

— Я почув ваші голоси, — сказав він, і кожне слово лягало зважено, відлунюючи своєю вагою. — Усі ваші сумніви. Усі ваші страхи. І я зроблю те, що повинен зробити.

Погляди звернулися до нього. Хтось затамував подих, чекаючи вироку. Хтось — вже усміхався, упевнений у його рішенні.

Дарілей вдихнув глибше й додав:

— Я вирушаю за леді Еліріан.

Його слова впали, як грім. Але кожен почув у них щось своє. Для одних це означало: принц сам доставить її під суд. Для інших — що він візьме справу під особистий контроль і не дозволить поспішних рішень. А для когось — що він зберіг гідність і прийняв вірне, єдине можливе рішення.