17.1 екстрене зібрання ради ельфів

Копита ще довго відлунювали в головах тих, хто лишився в саду свідками немислимого. Відблиски полум’я яскраво тремтіли в пам’яті, хоча вітер давно загасив його. Але страх не гаснув.

Радники й делегати дивилися одне на одного — хтось із блідим, заціпенілим обличчям, хтось із тремтливою сумішшю підозри й жаху в очах.

— Це… неможливо, — прошепотів один з старших радників, і голос його тріснув. — Жоден ельф не здатен на таке.

Слова повисли над садом, мов вирок. У цій тиші сама думка проростала, мов отруйне насіння: якщо вона не ельф… то хто?

Чутки розлетілися блискавично, заповнивши стіни замку. Уже за годину коридорами гуло шепотіння: напівкровка. Усі знали закон: союз між расами — гріх проти самих богів, караний смертю. А дитя від такого союзу… не мало права навіть народитися.

Тепер це дитя виросло. І полум’я, яке не повинно було існувати в жилах ельфа, вибухнуло просто перед свідками.

Дарілей, зціпивши щелепу, стояв серед розгублених радників, але його думки вирували сильніше за їхні голоси. Він розумів: це не минеться мовчки. І справді, вже за кілька митей один із старших радників запропонував скликати екстрене зібрання ради — тут і зараз:

— Ми повинні вирішити її долю, — пролунало твердо від нього, — Бо тепер мова йде не лише про честь нашого народу. Це загроза союзу.

Слова розітнули повітря гостріше за клинок. І невдовзі зал зібрань заповнився вщент. Там зчинився тривожний гул, голоси перепліталися, виростали в гарячу хвилю, що готова була накрити всіх.

— Вона не могла цього зробити! — вигукнув один із радників, зблідлий до попелястого відтінку. — Я бачив… але не вірю власним очам. Ельфи не володіють вогнем!

— Але ми теж бачили, — перебив його інший, ударивши кулаком по столу. — Це була магія! Справжня. Вибухова. Та що підвладна тільки народу магів! А значить… вона напівкровка. Заборонене дитя.

— Не смійте так казати! — втрутився ще один, зі старших радників з сивими косами, обличчя якого перекосило обурення. — Її батько — Деларіон з роду Тірвен, усім відомий і шанований. Його дружина — Алієль із роду Шіарен, чистокровна ельфійка. Ви самі були на їхньому весіллі, ви знаєте їхню честь і шляхетність.

— То як ви поясните вогонь у руках дівчини?! — крикнув молодший посол, очі його палали не гірше, ніж полум’я, яке він описував. — Закон суворий! Союз представників різних народів — карається смертю! Ми самі винні, якщо дозволимо такій нечистій крові залишитися серед нас.

— Обережніше з словами! — гримнув інший делегат, темноволосий, відомий своєю прихильністю до Деларіона. — Ви зараз топчете ім’я ельфа, який десятиліттями вірно служив короні!

— Служив, — із крижаним спокоєм втрутився інший радник, призначений самим королем: мудрий Алтаріс, — але чи це щось змінює? Якщо його донька напівкровка, то це пляма не лише на їх родові, а й на всьому народі. Якщо про це дізнаються інші народи — союз з ними трісне.

— Ми не можемо допустити цього, — додав ще один голос, цього разу жіночий, належний посланниці з роду Еленет. — Вогонь бачили всі. Чутки вже ширяться замком. Якщо ми не діятимемо негайно, завтра весь світ знатиме, що в нас серед делегатів — нечистокровка.

Слово повисло в повітрі, викликавши як хвилю схвальних вигуків так і сердитого шепоту.

Принц Дарілей мовчав. Йому здавалось, що голоси у залі лунають із далеких глибин, відриваються від реальності. Але він бачив усе виразно: перекошені обличчя, спраглі до вироку. Ім’я Еліріан — вимовлене так, наче це вже прокляття. Він відчував, як кожен їхній вигук б’є по ньому сильніше за удари меча. Але він мусив тримати мовчанку. Хоч це різало горло гірше, ніж будь-які слова.

Він — принц, майбутній король. Його кожне слово мало бути зважене, як золото на терезах. 

— Вона повинна відповісти перед законом! — закричав ще один радник, і його голос підтримало кілька інших. — Для збереження союзу ми не можемо закрити на це очі. Якщо вона справді напівкровка — кара лише одна. Смерть!

У залі здійнялася хвиля схвальних вигуків, але поряд чулися й голоси сумнівів:

— А якщо це не магія? Якщо це збіг?.. Чи можливо чиясь пастка? — задумливо промовив ельф, що сидів неподалік принца.

— Пастка? Ніби комусь є справа до чиєїсь помічниці. — презирливо скривився високих ельф у світлій мантії, — Вона ще ніхто в делегації, навіть якщо її батько Деларіон з роду Тірвен. Навіщо комусь докладати стільки зусиль щоб підставити чиюсь помічницю?

Деякі делегати нахмурились обдумуючи його слова. Хтось схвально кивнув.

— Вона надто схожа на своїх батьків, щоб бути напівкровкою! — Вигукнув молодий радник пильно обвівши залу поглядом. — Подивіться на риси обличчя — копія батька, а очі — вони материні!

— Але полум’я ж бачили всі… Як це пояснити?! — перебив його ельф, що сидів поруч з ним.

Голосуванням тут і не пахло — у залі панував хаос. Хтось кликав карати, хтось вагався, хтось шукав пояснення, яке би врятувало не лише Еліріан, а й честь її роду.

Але ніхто не наважувався взяти остаточне слово. І тоді, мовби чекаючи саме цієї миті, повільно піднялася Лауріель. Її рух був точним, відточеним, голос дзвенів так, що кожне слово прорізало хаос, мов стріла.

— Це доказ! — виголосила вона, і в залі настала миттєва тиша. — Вона — нечистокровна. І ми всі ризикуємо, дозволяючи їй бути серед нас.

Шепіт пройшовся рядами, як вітер серед сухого листя. Хтось кивнув, хтось нервово стиснув кулаки.

— Ви самі бачили, — продовжила Лауріель, і її холодна усмішка лише посилила тривогу в серцях присутніх. — Вогонь із її рук. Це не випадковість, не «збіг». Це було закляття, притаманне лише магам. Вона має зіпсовану кров. Як ми можемо бути певні, що вона не підіслана магами? Що вона не їхня зброя, замаскована під ельфійку?

— Але ж вона донька Деларіона! — обурився один із шанованих делегатів. — Ми всі знаємо його рід!

— Досить наївності, — різко обірвала його Лауріель. — Чи ми сліпі? Невже ви думаєте, що маги вперше намагаються нас зруйнувати зсередини? Всім відома їх підступність. Я певна: вони давно готували цей крок. Вона — їхній троянський кінь.