16 вибух

Дарілей крокував вузьким коридором у напівтемряві, в голові глухо відлунювало її необачне слово. Він не міг повірити, що вона так легко зруйнувала все, що він настільки обережно вибудовував. Один невчасний вигук — і вся його ретельно продумана пастка для змовників, уся ця майже бездоганна гра в тіні тепер тріщала по швах. Замість холодного страху, який мав поселитися в серцях винних, усі отримали лише привід насміхатися з неї. А він, принц, залишився без важелів.

Гнів і роздратування палили його, коли він відчинив двері її кімнати. Та слова, що готові були злетіти з уст, обірвалися в ту ж мить.

Еліріан сиділа на підлозі, схилившись над розчиненою скринею. Її плечі тремтіли, а очі були почервонілі й заплакані. Тканина вислизнула з її пальців і впала на підлогу, лишивши відчуття безсилля в усьому її тілі.

Дарілей відчув, як щось стисло йому горло. Йому хотілося підійти, стати навколішки поруч, витерти ці сльози, прихилити її голову до свого плеча й захистити від усього, що ріже її душу. Та він зціпив пальці й лишився на відстані. Він не має на це жодного права. Вона ж сама відрізала межу між ними, сказавши, що їхні стосунки можуть бути лише офіційними.

— Ти… збираєшся? — його голос прозвучав спокійніше, ніж він очікував. — Це через те, що тобі не повірили? Якщо хочеш стати делегатом, мусиш витримувати подібні удари з гідністю. Це лише початок, Еліріан.

Вона підняла на нього погляд — холодний, стриманий, та в очах ще тремтіли сльози.

— Це не через них, — відповіла вона тихо. — І не через приниження. Тримати удар я вмію. Це через...

Він чекав, відчуваючи, як усередині наростає напруга. Вона ж завмерла на кілька митей, наче зважувала, чи варто відкритися. А потім опустила плечі й, немов вирішивши, що гірше вже не буде, заговорила:

— Пам’ятаєш історію з конем? – тихо запитала, глянувши прямо йому в очі.

Еліріан навіть не помітила, що відкинула формальності й перейшла на «ти». Тепер це вже не мало значення.

— Після того у нас із батьком була гостра суперечка, — продовжила вона стиха, відвівши погляд. — Зрештою, ми вклали з ним угоду: якщо я проявлю себе як справжній перемовник і стану повноправним делегатом, то перейму справу нашого роду. І тоді… він уже не зміг би вирішувати за мене. Я вперше мала б право сама обрати власний шлях.

Дарілей мовчав, дивлячись на неї так, ніби хотів зупинити кожне її слово.

— Але якщо я не впораюсь… — голос її зірвався. — Я муситиму негайно вийти заміж за того, кого він обере. І стати покірною дружиною. Без голосу. Без вибору.

Вона торкнулася скрині, її пальці ковзнули по складках тканини, немов шукаючи в речах сили говорити далі.

— Я не впоралась, Ваша Світлосте, — прошепотіла вона. — І тому я збираю речі. Тепер моє життя вирішено за мене.

Її слова зависли в повітрі, наче тягар, що лягав і на його груди теж. Він стояв непорушно, відчуваючи, як лють на самого себе й на весь світ змішується з нестерпним бажанням простягнути руку й вирвати її з цієї пастки.

Слова Еліріан, її покірність долі, ця холодна змиреність звучали для нього гірше за вирок, ніби хтось раптово вибив повітря з його грудей. Якщо він нічого не зробить — втратить її назавжди.

— Ні, — вирвалося в нього надто різко, і вона здригнулася. — Я не дозволю цьому статися.

Еліріан підвела голову, в її очах спалахнуло здивування, змішане з втомою.

— Ви не можете цього змінити, — її голос був твердий, хоч і надломлений. — Це не ваша справа, Ваша Світлосте.

Він зробив крок ближче, наче забуваючи про межі.

— Годі цих «ваша світлосте» Еліріан! Годі прикидатися хоч зараз! — кинув він різкіше, ніж хотів.

Тоді на мить стиснув повіки, стримуючи бурю емоцій, і запитав уже спокійніше:

— Скажи мені нарешті чому ти раптово стала такою відстороненою. Чому? Скажи правду. Невже через мене?

Він хотів з'ясувати, чи має ще хоч шанс на право боротися за неї. Хоч це зараз було й недоречно в її ситуації. Та він мусив знати. Інакше наступного разу не буде.

Її обличчя напружилося. Вона зціпила пальці на клапті тканини, що тримала в руках. І нарешті прошепотіла:

— Так. Через тебе.

Дарілей застиг. Вона говорила повільно, наче кожне слово різало її зсередини.

— Я почала… щось відчувати, — її голос затремтів, та вона змусила себе продовжити. — Але потім зрозуміла: у тебе є Лауріель. Ви майже обіцяні одне одному. І мої недоречні почуття… лише непотрібна ні мені, ні тобі слабкість. Вони заважали мені довести, що я гідна стати делегатом. Але тепер... тепер уже все втратило сенс. І мої почуття, і моє місце в делегації, і твої стосунки з нею.

— Що? — він нахилився ближче, його очі палали. — Хто тобі сказав таке про мене й Лауріель? Це…

— Ваша світлосте, Дарілею! — перебила вона. — Хіба тепер це має значення?!

Його серце билося, немов барабан. Він мав заперечити, пояснити, але відчував, що часу немає.

— Еліріан, — він заговорив швидко, майже гарячково, — ти не розумієш. Твій батько не має права. Я принц. Я можу заборонити так чинити з тобою. Ти показала себе, ти кращий делегат, ніж половина цих старих радників! Я скажу… я накажу…

Вона лише гірко всміхнулася.

— Навіть принц не може вказувати, як батькові чинити зі своєю донькою. Ти не розумієш… він голова роду, мій батько. — І додала тихіше, — я не порушу його волі. Моє життя вже вирішене.

— Ні! — він відчув, як у ньому закипає безсилля. — Є вихід, мусить бути. Ти не можеш…

— Дарілею, досить! — її голос уперше прорізав повітря гостро, наче лезо. — Твої слова лише ранять більше. Якщо ти справді хочеш допомогти — залиш мене.

Але він не послухав. Він знову, і знову, наводив нові, безглузді аргументи: що батько не піде проти волі принца, що можна виграти час, що він сам поговорить із радою. Його відчай лунав у кожному слові, але для неї це було, як сіль на рану.

Еліріан відчула, як її всередині починає палити вже не просто роздратування, а люта, нищівна злість. Бо все це — через нього. Через те, що він тоді вийшов перед її конем, через інтриги в палаці вона тепер зганьблена й приречена. А ці його безглузді слова зараз, ніби насмішка.