15 важка розмова з батьком

Її врятував принц, але не від усього. Вона могла витримати погляди залу, їдкі слова Лауріель, але погляд батька — ніколи. Він був суворішим за будь-які слова, вироком, якого вона боялася найбільше. Вона відчувала його на собі навіть, коли більше не наважувалася підвести очі: важкий, холодний, осудливий, мов камінь, він переслідував її у кожному кроці до виходу.

Коли двері зали зачинилися за спиною й гомін залишився позаду, тиша коридору здавалася ще гучнішою. Вона знала: він покличе її. І тоді вже не буде де сховатися.

І справді. По закінченню ради, коли всі розійшлися, вартові відчинили двері до його покоїв. Еліріан ступила всередину — і зрозуміла: тепер почнеться справжнє випробування.

Він довго вдивлявся в доньку — не як владний господар, а як батько, що відчайдушно шукає бодай крихту пояснення. Та замість цього в його очах наростав холод, яким він прикривав власний біль.

Еліріан стояла мовчки, боячись навіть дихати, — і чекала вироку.

Нарешті батько заговорив:

— Чому?.. Чому ти вирішила так вчинити? — його голос зривався між владним гнівом і тремтінням, що видавало щось інше: не тільки осуд, а й гірке розчарування. — Я думав, що виховав тебе гідною дочкою. А ти… вигадана змова. Така брехня перед всіма: принц, перші радники, делегати, шановані ельфи. Для чого? Щоб привернути увагу Його Світлості? — обличчям батька промайнула тінь гіркого розчарування.

Образа затопила її душу. Еліріан хотіла щось сказати, виправдатися, але, зустрівшись із його очима, лише закусила губу. Вона не мала доказів, тільки нічим не підтверджені слова.

— Збирай речі, — мовив він нарешті, і втома у його голосі звучала сильніше, ніж гнів. — Сьогодні ж повертаєшся додому. І дякуй Богині, що Його Світлість не наказав стратити тебе за цю дурість.

— Але, батьку… — вирвалося в неї майже пошепки, і в цій крихітній надії було стільки дитячої довіри, що його очі на мить спалахнули болем.

— Жодних заперечень! — гримнув він так, що Еліріан здригнулася. Він ніколи ще не говорив із нею таким тоном.

На мить він заплющив очі, стримуючи бурю, яка рвалася зсередини. І коли знову заговорив — його слова вже були холодні й тверді, як камінь:

— Ми домовлялися, пам’ятаєш? Якщо ти не впораєшся з обов’язками делегата — ти негайно виходиш заміж за того, кого я оберу. Без жодних суперечок.

Кожне слово лунало для неї наче цвях, забитий у труну її мрій.

— Я пам’ятаю… — прошепотіла вона. — Але як можна все життя провести з тим, кого не кохаєш?..

Його очі сповнились болем і смутком, у них з’явився відблиск звичайного чоловіка, що втрачає щось дороге. Але він поспіхом загнав цю слабкість під маску непохитного господаря роду. І за мить ця слабкість щезла. Його постать знову стала непохитною.

— Кохання переоцінене, Еліріан, — мовив тихо, але різко, наче вириваючи спогади з власного серця. — Куди важливіше — повага. Розуміння. Вірність. Це — основа шлюбу. А не тимчасове безумство, яке спалює і залишає попіл.

— Але ж до незнайомця… неможливо відчути нічого з цього, — з відчаєм прошепотіла вона.

— Можливо, — відказав він твердо. — І ти відчуєш. З часом.

Він наблизився і торкнувся її плеча — занадто лагідно для його тону, занадто тепло для його рішень. У цій мимовільній ніжності проривався той біль, якого він ніколи не визнавав уголос.

— І ти вийдеш не за незнайомця. Пам’ятаєш Фаєрона?

Еліріан знітилася:

— Фаєрона? З роду Ліарен?

— Саме так. Ви гралися разом у дитинстві. Він добрий, надійний, шляхетного походження. Перспективний хлопець, що знає свою справу. Те, що потрібно для тебе.

— Але ж він… — почала вона, відчуваючи, як голос зривається.

— Ніяких «але»! — різко відрізав батько. — Досить ганьби. Від сьогодні — все вирішено.

Деларіон різко розвернувся й пішов, залишивши по собі важку тишу.

Еліріан стояла посеред кімнати, мов тінь. Вона не плакала — навіть сльози зрадили її. Всередині лишився тільки гострий, нестерпний біль і холодна покора гіркій долі.

Зібравши останні сили вийшла у вузький коридор, мов уві сні. Кроки відлунювали глухо, наче й вони звинувачували її. Еліріан відчувала на собі погляди — чиїсь жалісні, чиїсь насмішкуваті — але сил підняти голову не мала. Лише дійшла до своєї кімнати, зачинила двері й сперлась на них спиною, дозволивши собі перше тихе зітхання.

Вона покірно взяла дорожню скриню, почала складати речі одна за одною, без роздумів, так, наче її руки жили окремо від серця.

«Ось так я й розплачуюсь за правду… — гірко майнуло в думках. — За те, що мала сміливість вчинити правильно. Їм потрібна була зручна брехня, а не мої слова. Тепер я — ганьба, вигадниця, нерозумне дитя, що прагне забагато. Ніхто не повірив. Навіть батько…»

Вона стиснула сорочку в руках так, що тканина затріщала. Серце стискалось від несправедливості.

«А тепер він ще й віддає мене заміж — мов бездушну річ, яку можна передати з рук у руки. І за кого? За того самозакоханого егоїста Фаєрона? Невже саме йому я маю стати вірною й покірною дружиною, народжувати спадкоємців? Та краще смерть!»

Полум'я рішучості на мить блиснуло в її очах і відразу згасло. Плечі опустились під непосильним тягарем.

«Ні. Я повинна дотримати даної обіцянки. Я сама погодилась на цю угоду і мушу тримати слово».

Її руки затремтіли від усвідомлення неминучості. Мимоволі вирвався тихий схлип.

«Невже це й справді моє майбутнє? Бути мовчазною тінню, безвольною жінкою, яка втратила право на вибір? Мій шлях, моя доля… уже вирішені за мене».

Сльози почали котитися самі, тихі, пекучі, залишаючи вогкі доріжки на щоках. Вона більше не мала сил їх стримувати.

«А якби я змовчала?.. — її думки рвалися у бік, де ще можна було знайти виправдання. — Яке мені діло до змов, до їхніх переворотів, конфліктів, війни за владу? Я ж усього лише помічниця радника, ще ніхто й ніщо в цьому світі. Могла б відсидітись. Могла б залишитися непоміченою».